Пам’ятаю, ми з друзями якось їхали до одного з нас на дачу. На квитках на потяг вирішили заощадити, взяли найдешевший плацкартний вагон. У нашому вагоні ми посіли всі місця. Лишалося лише одне вільне місце, і воно довго залишалося порожнім, доки до нас не зайшов старий чоловік.

Знаєте, він виглядав, як найстереотипніший мудрець із фільмів та мультиків: довга сива борода, якісь барахолки , незважаючи на спекотну погоду – все, як годилося. Ми привіталися, він зайняв своє місце і кожен знову зайнявся своєю справою.

Саме ми з пацанами грали в карти, балакали і таке інше. Увечері ми вирішили насолодитися хто гарячим чаєм, хтось розчинною кавою, і ми попросили провідника принести нам чашки.

Звичайних чашок, які зустрічаються в поїздах (скляні склянки із залізними підсклянниками) виявилося замало, і нам принесли просто різні кухлі та склянки. Вони, здавалося, були зібрані з різних будинків. Серед склянок були на вигляд дорогі, а були найдешевші, пластмасові.

Так ось ми довго підбирали собі найкрасивіші ємності для чаю та кави, а найхитріші одразу захопили, що перше під руку попалося та заварили собі чаю. Коли останній із нас вибрав собі склянку, чаю вже не було. Йому довелося заварити собі із уже використаних пакетиків.

Тут дід і видав слів, які я ніколи в житті не забуду: — Ось у цьому й полягає вся трагедія. Ви старанно вибирали собі склянки, але й чай, і кава абсолютно не відрізняються і в дорогих, і в найдешевших чашечках.

КІНЕЦЬ.