Я хочу поділитись незвичайною історією, свідком якої я нещодавно стала. Сказати по правді, я вже давно розчарувалась у людяності суспільства, але цей випадок подарував мені надію.

На дворі був лютий місяць. Навколо лежав брудний підталий сніг і було досить холодно та вогко. Мою увагу привернув хлопець, який стояв поряд на тролейбусній зупинці та мав на руках маленьке кошеня. Я помітила, що воно досить брудне і недоглянуте, а незнайомець тримав його за пазухою куртки й пригорнув до грудей, щоб маля не замерзло.

Я підійшла, щоб запитати де він знайшов таку нещасну крихітку і хлопець розповів, що дорогою з університету почув у кущах обабіч тротуару жалібне нявкання, й не роздумуючи підійшов, щоб поглянути, хто ж там заховався. Виявилось, що це маленьке налякане кошенятко.

На його коротенькій мокрій шерсті, аж бурульки позамерзали, ще б трохи й воно б згинуло від переохолодження. Тому іншого варіанту не було, як забрати його з собою і терміново відігріти.

Я сама дуже люблю тварин і регулярно провідую бездомних мешканців притулку, тому вчинок хлопця був мені зрозумілий та близький. Я б вчинила так само. Але, на превеликий жаль таких людей дуже мало. Більшість з них просто пройшли б повз і не подбали б про невинну істоту. Я вже мовчу про тих нелюдів, які викидають тваринок напризволяще. Шкода, що байдужих людей більшість.

Прибув мій тролейбус. Я сіла в нього і всю дорогу думала про того благородного незнайомця з кошеням за пазухою. Хочеться вірити, що суспільство доросте до того моменту, щоб цінувати життя кожного і дбати про тих, хто довіряє нам і потребує нашої любові.

КІНЕЦЬ.