Тьотю Олю я вперше побачила у свої шістнадцять на її весіллі. Пам’ятаю, як дорослі щось шепотіли, проводжаючи наречену недбалими усмішками і довірливо шепочучи один одному: «Це ненадовго!»

У ролі нареченого виступав мій двадцятидворічний двоюрідний брат Слава. А поряд із тридцятитрирічною нареченою стояв її чотирнадцятирічний син Антон. Коли ми їхали додому, мама не приховувала свого обурення.

– Як Світлана дозволила цьому шлюбу статися? Я б цього не дозволила! Добре хоч, що здогадалася зі Славки обіцянку взяти, що із спільною дитиною він поспішати не буде!

Через вік, подальші мамині слова про ймовірність народження незрозуміло кого, я не зрозуміла. Це я зараз розумію, тридцять три роки – далеко не межа для можливості стати мамою здорової дитини.

Слово, це матері, Слава міцно тримав. Намагався стати татом невгамовному підлітку, до якого був за віком ближче, ніж до своєї дружини. І тільки подорослішавши і вийшовши заміж я оцінила брата: за тіткою Олю він стояв горою.

«Без неї прийдеш!» — дзвонила моя мама Славі, запрошуючи на день народження бабусі, яка жила з нами. Потім вона довго плювалася в трубку стаціонарного телефону, намагаючись умовити племінника не брати із собою дружину.

— А якщо це останній день народження бабусі? Що значить без дружини не прийдеш? Слава! Алло, Славо? Добре. Хочеш її притягнути – тягни!

Оля приходила з гордо піднятою головою та найоригінальнішим подарунком. Вона посміхалася, тримаючи під руку свого молодого чоловіка і не звертаючи уваги на пересуди та пошепки.

З Антоном, сином тітки Олі, ми навіть потоваришували. Зараз навіть спілкуємося. А тоді ми були просто двома підлітками.

А потім Слава та тітка Оля різко практично перестали спілкуватися з усіма, крім бабусі. Їй одній було все одно, скільки років обраниці онука, вона була щиро рада за Славу.

Така рада, що, швидше, усім на зло, заповіла йому свою квартиру. Брат подарунок не взяв, відмовившись на користь законних спадкоємиць наших мам. Зараз мені здається, що це був жест для захисту дружини, яку неодмінно звинуватили.

«Не дочекаюся онуків!» — не раз гірко плакала на нашій кухні тьотя Свєта, мати Слави. «Нічого, зустріне гарну дівчину та народить!» — заспокоювала її моя мама, знову захоплюючись «геніальним» задумом тітки про ту обіцянку.

Я закінчила школу, вивчилася, вийшла заміж, народила дитину. Одружився Антон, син тітки Олі, і вона стала бабусею. Боже, тітка Світлана вирує досі: невістка стала бабусею, а вона, мати єдиного сина, — ні!

Слідом за статусом бабусі, тітка Оля набула ще одного статусу – статусу розлученої жінки. Вона відпустила Славу. Кохала, але відпустила. Слава запізнився: образивши тітку Світлану, він потягнув свою дружину до лікарні. Народити у сорок п’ять років шансів у неї не виявилося. Вона подала на розлучення.

Нещодавно ми з тіткою Світлою зустрілися на маминому ювілеї. Змарніла, бліда, що на мить стало навіть шкода її.

– Поїхав! Звільнився та поїхав! Квартиру, у шлюбі куплену, бабці своїй залишив та поїхав! — розказувала вона, називаючи бабкою тіткою Олю.

У всьому залишилася винна тьотя Оля, «обманом одружена з собою молоденького хлопця». Невже вона сама забула, що таке кохання? Це коли тобі всерівно на вік, стать, забобони, чужу думку та інші дрібниці. Одружився чоловік. Був щасливий. На свою голову дав матері обіцянку. Кому зараз добре? Славі? Його колишній дружині? Тьоті Світлані? Кому?

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Джерело