«Тобі не бридк0 їх перевдягати та мити? Вони ж такі старі,» – сказала мені моя двоюрідна сестра, коли дізналася, що я поїхала працювати за кордон.

Особливого вибору в мене не було. Терміново потрібні були гроші мамі на операцію. Тому я б погодилася на будь яку роботу.

У візовому агентстві мені знайшли вакансію доглядальниці за старими людьми. Зарплата не просто мене влаштовувала, я прямо не вірила, що й справді за один день зможу заробити майже чверть своєї зарплатні на Батьківщині.

Але хіба таке пояснення буде зрозумілим для дівчини, яка у своєму житті навіть тарілку після себе не помила.

Її так виховували з самого дитинства. «Вона принцеса й не буде робити нічого неприємного». Тоді я просто промовчала. Що було говорити. Доросла дівчина, а розуму наче у п’ятирічної дитини.

А через декілька днів я дізналася, що моя двоюрідна сестра не запросила мене на день народження. Її мама була в гостях у своєї сестри – моєї мами. Вони розмовляли, а я була на кухні. В один момент я сама того не розуміючи почала слухати, про що вони говорять.

«Навіть не знаю, як тобі сказати. Моя Лідочка через кілька днів влаштовує святкування дня народження. Там будуть всі її друзі. Навіть син нашого мера міста прийде. Так ось Лідочка не хоче запрошувати твою Олену через те, що вона працює доглядальницею за старими. Каже, що це для неї бридко,» – говорила моя тітка мамі.

Я не могла повірити у почуте. Ось що про мене думає моя родина. Мама нічого не відповіла.

Коли ми залишилися вдвох, вона мені сказала. «Не ходи більше до Ліди. Вони геть споганилися. Забули, з якого болота вилізли, й вже цураються власної родини. Не хотіла б я мати таку дочку як Ліда».

Її слова стали для мене й підтримкою, й благословенням. Хай я маю не найпрестижнішу роботу, зате моя совість чиста, й я можу прямо дивитися людям в очі. Вітання я все ж таки відправила Ліді. Але більше не хотіла з нею спілкуватися.

Джерело