Марійко, я прийшла! – Віра з усмішкою зазирнула до кімнати коханої онуки.

– Ага. Привіт, бабусю, – відповіла Марійка, не відриваючись від книжки.

– Що, привіт? – здивувалася бабуся. – Я говорю, прийшла я. Можеш сьогодні спокійно вирушати на свято. З твоїм братиком я сиджу.

– Я нікуди не піду, бабусю, — спокійно сказала онука і легковажно знизала плечима.

– Як не підеш? – здивувалася Віра. – Я тільки через тебе до вас приїхала. Твоя мати сказала, що в тебе ввечері в університеті вечірка. А вона ж у тебе працює до десятої ночі. Тож, дівчинко, нема чого тобі сидіти вдома, коли всі твої друзі веселяться, – і бабуся підморгнула онучці. — Треба ж нам десь наречених шукати.

– Та ну, – ображено зітхнула Марійка. – У нашому гурті вже давно всі одне одного знайшли.

– А ти? – Віра підморгнула онучці. – У тебе що, хлопця нема? Ти що у нас, біла ворона?

– Ага. біла. І негарна. Тому на мене ніхто не дивиться.

– Чого? – бабуся з ще більшим подивом дивилася на онучку. – Чому – некрасива? І як це може бути, що на тебе ніхто не дивиться? Нісенітниця якась.

– Це не нісенітниця, бабусю, а правда. Хлопчики мене начебто не помічають. Хоч і одягаюся я як усі дівчатка, і косметикою користуюся такою ж, – у голосі онуки відчувався неприховуваний сум. – Чогось у мені, мабуть, не вистачає.

– У тобі не вистачає?

– Ага.

– Ні, дівчинко, це у ваших хлопчиків чогось у голові не вистачає. А ти в мене красуня.

– Моя краса, бабусю, помітна лише тобі, – усміхнулася Марійка. – І взагалі, досить говорити про це. – Марія закрила  книжку. – Давай краще чай з тобою питимемо.

– Так, ясно, – Віра на секунду задумалася. – Значить, настав час включати мені бабусині хитрощі.

– Чого? – не зрозуміла онука.

– Того. Ми сьогодні з тобою це діло поправимо.

– Яке діло?

– Головна справа. Кажеш, хлопці на тебе не дивляться. Ну, нічого, ми зайдемо з іншого боку. Давай-но, люба, поки твій братик спить, вирушай у ванну мити голову. Тільки потім волосся не суши. Добре?

– Ні, не добре, – Здивуванню Марійки не було меж. – Ти що вигадала, бабусю?

– Іди, кажу, голову мий. Потім ми з тобою чаклунство творитимемо, – бабуся хитро підморгнула онучці. – Я пішла на кухню, подивлюся, чи там у вас є підходяще для чаклунства.

– Що?

– Швидко в душу, говорю! – наказала раптом бабуся. – І потім із мокрою головою до мене на кухню.

Марійка зрозуміла, що сперечатися марно, і знехотя побрела виконувати бабусиний наказ.

За п’ять хвилин вона з’явилася на кухні з рушником на голові, де бабуся Віра вже замішувала тісто.

– Зараз ми з тобою разом пироги готуватимемо. Вставай замість мене до столу.

– Ти чого, бабусю? – злякалася онука. — Я ж поки що не дуже вмію.

– Вмієш, вмієш, Я тебе вчила. Якщо що, підказуватиму.

– Бабусю, у мене волосся мокре. Я піду посушу.

– Воно в тебе коротке. І так висохне.

– Тут?

– Ага. – Віра вже готувала капустяну начинку для пирогів.

– Але ж тут воно пирогами пропахне! – ще більше злякалася внучка.

– Що за слово таке? – забурчала Віра. — Від пирогів, дівчинко, чарівний аромат, на який і клюють справжні чоловіки.

– Ні, бабусю, – захитала головою дівчина. – Зараз хлопці клюють на інший запах.

– На якій?

– На запах дорогого парфуму. Ну, правда, бабусю, чи можна я з кухні піду? Адже правда, від мене пирогами пахнутиме.

– То я для цього пироги й затіяла, – усміхнулася бабуся.

– Ага, – хмикнула онука. – Мало того, що на мене хлопці не дивляться, вони тепер від мене й кидатимуться.

– Або, навпаки, облизуватися будуть. У вас, мабуть, у групі, хлопчиків іногородніх повно.

– Багато.

— І вічно голодні?

– Ну, так.

– Уявляю, які вони навколо тебе сьогодні кола нарізатимуть, – засміялася Віра.

– Бабусю, ти з мене сміяєшся? – надула губи онука.

– А ось, присягаюся, Марійко, що ти сьогодні не одна додому підеш!

– Та ну тебе, – недовірливо відмахнулась онука.

За півгодини у квартирі стояв запаморочливий дух пирогів. А ще через півгодини Марійка, завдяки наполегливості Віри, все-таки вирушила на вечірку.

Ближче до дев’ятої вечора у бабусі раптом задзвонив телефон. Вона піднесла його до вуха і почула схвильований голос онуки:

– Бабусю, а можна я зараз додому хлопчиків приведу? Вони кажуть, що хочуть наших із тобою пирогів спробувати. Кажуть, скучили за такою їжею.

– Можна, можна, – засміялася в слухавку Віра. – Тільки цікаво, як вони дізналися, що сьогодні у нас пироги?

– Та ну тебе, бабусю, – засміялася в телефон і онука. – Про це, певно, вже весь університет здогадався.

Джерело