«Бабуню, подаруй мені дім! Дім, якого я ніде не маю і не матиму, бо душа моя тут». Так, вона розуміла тата, у нього нова родина. Злата продала свою квартиру в столиці. Частину грошей, як і обіцяла, віддала батькові, а частину – дядькові Остапу
Їй так хотілося, щоб всі ті, хто ще снував туди-сюди по хаті і подвір’ю після прощання з бабусею, скоріше розійшлися. Златі хотілося залишитися тут тільки з родиною, обцілувати нишком дорогі стіни, попрохати подумки ту, що відлетіла на небо: «Бабуню, подаруй мені дім! Дім, якого я ніде не маю і не матиму, бо душа моя тут». І раптом почула слова тата до дядька Остапа: «Будемо продавати будинок, брате, мені гроші потрібні».
«Я їх знайду, знайду гроші!» – застукала єдина думка.
Найщасливіші Златині миті дитинства і життя – тут, у бабусиній хаті.
Їй тут все рідне, тут живе її душа. Найсвітліші часи Златиного дитинства пройшли у бабусі, в цьому будинку, збудованому руками діда, в яблунево-вишневому садку. На все літо привозили її в село батьки і залишали до самого вересня.
На Златинихочах достигали полуниця, малина, вишні і яблука, наливалися сонечком, як і вона сама. Зростали і жваво бігали двором жовтенькі сонячні кульки каченят і ціплят.
Тут був її рай. На городі, у високій траві під шовковицею, на літній веранді, де завжди стояли у вазі бабусині пиріжки, молоко у глечику, компот або кисіль у скляному прозорому графині.
Дідусь пішов набагато раніше, Златайого майже не пам’ятає, а от з бабусею вони мали свій власний, такий затишний і безмежний світ.
Вдень дівчинка бавилася з подружками, допомагала бабусі на городі чи по господарству, а ввечері вони сиділи за дерев’яним столиком у саду під яблунею, вечеряли яєчнею або печеною картоплею, а потім довго пили запашний трав’яний чай з гілочок малини, смородинового листя, м’яти, меліси. Слухали хор цвіркунів у високій траві, слухали, як затихає втомлений день, посміхалися першим зірочкам. Бабуся розповідала Златі цікаві історії зі свого довгого, багатого випробуваннями і маленькими радощами життя, а дівчинці хотілося, щоб все це – бабуся, садок, вечір – було завжди-завжди і ніколи не скінчалося.
А воно скінчилося. Як і все в цьому світі.
І все ж – і все ж Злата ще побореться.
Злата вивчилася в Києві, там вийшла заміж і лишилася. З чоловіком кілька років тому розлучилася, доньці Ауріці 10 років, навчається в школі, Злата має в столиці гарну роботу. До бабусі їздила, але, звісно, це вже було інше. Її втрачений рай лишився в дитинстві. Та в мріях!
Сьогодні вони провели 90-річну бабусю Євдокію в останню путь. Рідня, сусіди ще снували хатою, обійстям, а Златі так хотілося, щоб вони скоріше розійшлися.
Злата бажала залишитися тут тільки з родиною, обцілувати нишком дорогі стіни, попрохати подумки ту, що відлетіла на небо: «Бабуню, подаруй мені дім! Дім якого я ніде не маю і не матиму, бо душа моя тут.»
І раптом почула слова тата до дядька Остапа: «Будемо продавати будинок, брате, мені гроші потрібні.»
У Злати все наче обірвалося, похололо всередині – так злякалася.
Так, вона розуміла тата. Батько сім років тому овдовів, був довго сам. А оце минулого року зустрів у 61 рік гарну жінку, покохав. Злата раділа, що батько тепер не сам, що поруч з ним мила йому людина, з якою вони, по всьому видно, хочуть вже бути разом до кінця. У тата – маленька однокімнатна квартира, бо ще з мамою двокімнатну Златі віддали. Ось батько і хоче продати свою хату, докласти грошей від продажу бабусиної хати і придбати для себе з Ольгою Петрівною щось більше, щоб дітей, онуків в гості можна було запрошувати-збирати.
Все Злата розуміє. А в самої – лише одна думка.
«Я їх знайду, знайду гроші! Ще не знаю, як, але знайду, викуплю бабусин будинок у батька, бо мені без нього не жити.»
Як все буде – Злата уяви не мала. Вона й сама, і Ауріка, звикли до столичного життя в квартирі. Донька взагалі не схоче сюди, в село на Хмельниччині. В Києві в неї школа, друзі, гуртки різноманітні. Їй тут навряд чи сподобається.
З батьком поговорили наступного дня ввечері, під час гостювання у татового молодшого брата, дядька Остапа. Тато дивився на неї проникливо і спокійно – поглядом, який успадкував від бабусі. І розумів, чув набагато більше, ніж дочка говорила вголос.
Злата продала свою квартиру в столиці. Частину грошей, як і обіцяла, віддала батькові, а частину – дядькові Остапу. Ще й лишилося, щоб зробити ремонт у бабусиній хаті.
Що ще сталося за рік, поки все вирішувалося?
Злата знайшла нову роботу, віддалену. Подруга допомогла, влаштувала в компанію, яка розробляє сайти, успішно їх продає і якій не важливо, в якій точці всесвіту її працівники – аби виконували гарно свою роботу.
Сама не знала як, але змогла передати любов до цього місця Ауріці. Адже вона найбільше за це переживала, думала, донечка не погодиться на переїзд.
Та Ауріці в селі під Хмельницьким сподобалося, за літо, що вони з мамою тут провели, знайшла собі подружок.
Злату знайомі в Києві не розуміли: відмовитися від стількох столичних можливостей! Та Злата була впевнена, що робить правильно. Встигне Ауріка того шаленого життя міського побачити, нікуди воно від неї не дінеться. Вступить потім у Хмельницькому, а хоч і в Києві до університету. А поки що нехай тут свіжим повітрям дихає, співає й танцює у вокальному колективі при місцевому Будинку культури.
Цвіркуни, вечірні музики, як і колись, в її дитинстві, заливають повітря своїми неповторними мелодіями. Ауріка вчить уроки за дерев’яним столиком під яблунею.
Злата вдихає садкові пахощі, чекає повернення з роботи з райцентру Андрія.
Так вийшло, що тут не тільки її дім – тут, виявляється, чекала на неї і доля.
Андрій теж розлучений, теж, як і вона, побоюється розпочинати щось нове, щоб не обпектися знову.
Та все ж, підтримуючи одне одного, починають: весна, город, садок, цвіркуни – всі їм в тому допомагають.
Автор – Альона Мірошниченко.