Галя довго спостерігала за відвідувачем, а потім не витримала.

– Молодий чоловік, вибачте будь ласка, але ви вже стільки часу розглядайте вітрину, не можете визначитися? – запитала галя у покупця. Хлопець зам’явся.

– Розумієте, шукаю каблучку для коханої дівчини, але коштів не вистачає.

Галя м’яко поцікавилася:

– А яку суму ви маєте?

Він почервонів.

– Сім тисяч гривень.

Галя усміхнулася:

– Тоді ви не там дивіться. Он у тому стелажі обручки дешевші, але й якість звичайно не та.

Хлопець вигукнув:

– Та ви що? Моя Анжеліка  ніколи подібне не одягне. Вона знаєте, яка? Витончена, тонка. вишукана. Їй обов’язково треба з каменем і бажано діамантом.

Галя змислилася. — А знаєте що? Є у нас вироби із невеликим браком. На вітрину ми їх не викладаємо. Зачекайте секунду. – Вона вийшла в підсобку, а хлопець залишився чекати.

– Ось, дивіться, – галя відкрила коробочку. Витончене колечко з невеликим діамантом заблищало у неї в руці. – Тут бачите, лапка зламана і на камені ледь помітна пустка. Але воно все одно коштує більше за ваші сім тисяч.

Хлопець засумував:

Мабуть, не доля,- і, понурившись, пішов до входу.

І тут галя знову його гукнула.

– Почекайте!

Він повернувся.

– Я тут подумала, скоро Новий рік, час чудес. Якщо ви мені обіцяєте, що першого січня принесете ще три тисячі, я вам його зараз і віддам.

Хлопець зрадів.

– Звичайно, знайду і принесу. Спасибі вам! – і подивився на бейджик – Галина. – А мене Романом звуть. Давайте обміняємося телефонами і мені напевно треба розписку написати?

Гадя махнула рукою:

– Я вам вірю, Романе. Не думаю, що ви обдурите мене. Зараз я вам його впакую красиво і даруйте його нареченій.

Роман довго дякував чуйній продавчині, на що вона з усмішкою сказала:

– Бажаю вам щастя в Новому році разом із Анжелікою.

Радіснмй Роман пішов, а Галя засумувала. У неї цієї Новорічної ночі жодних сюрпризів не станеться. Її колишній, Андрій, покинув її тиждень тому. Він був заводним, веселим, а вона спокійною та розважливою. На початку їхніх стосунків вони щовечора до когось ходили, гуділи, як висловлювався Андрій. Галю вже після п’ятого походу в гості це втомило. Скільки разів вона просила:

– Давай посидимо вдома, тільки ми, разом. Я приготую вечерю. У мене і так ноги на роботі втомлюються, а ще ці вечірки.

Він раз посидів вдома, другий і, назвавши її нудною старенькою, грюкнув на прощання дверима.

Отже, сьогодні вона під ялинкою і з келихом ігристого загадає бажання і подивиться якийсь старий фільм перед сном.

Роман з радістю підніс кільце Анжелі. Та заплескала в долоні і чмокнула його в щічку.

– Дякую, любий. Я зараз. А ти поки приготуй келихи, за це треба випити по ковтку ігристенького!

Тримаючи келихи в руках, Роман застиг біля дверей кімнати. Анжеліка воркувала по телефону:

– Так, уявляєш, колечко з брюликом. Не чекала від нього. Він же бідняк, студент. По троянді носив, а тут, мабуть, накопичив. Заручини? Та ти що? Він та я? Самій не смішно? До вас на вечірку? Хотілося б, та не можу. Треба ж цьому віддячити. Іди півроку ще на їжу у нього не буде. Ха-ха. Ой, двері грюкнули. Піду подивлюся. Ромчику, ти де? Уявляєш, пішов. Ну і добре. Значить, до дев’ятої я у вас. Заодно і колечко покажу. Чмоки чмоки!

Рома йшов вулицею і витирав зрадливі сльози. Як вона могла? Він же любив її, обожнював, а вона? Він для неї бідняк. Так, він студент. Але він підробляє у хорошій фірмі. До речі, сьогодні начальник його похвалив і сказав, що на нього чекає підвищення. Жив він, щоправда, у комуналці. Із сусідів дві родинні пари з дітьми, та баба Аня, самотня та бездітна жінка.

Її він і зустрів, коли зайшов у квартиру.

– Ромчику, що з тобою? Блідий якийсь. А ну ходімо до мене, перевіримо давлєніє, – і, не слухаючи його заперечень, повела його, як маленького, за руку до себе.

Зробивши процедуру. баба Аня сказала:

– Зі здоров’ям порядок. Значить душевні проблеми, так, Ромчику? – І він не витримав і розплакався.

– Поплач, легше стане, – гладила вона його по голові. Коли він заспокоївся, вона налила йому чаю.

– А тепер розповідай, – і Рома, вже соромлячись своєї слабкості, все їй розповів.

Бабуся пожувала губами.

– А гроші в тебе є, щоб Галі тій віддати?

Роман зам’явся.

– Я хотів у батька спитати, але думаю, не дасть. І так кричить, що я з його утримання не можу досі злізти. Він взагалі, як з цією Іриною став жити, після відходу мами, дуже змінився. Я тільки запитати щось хочу, а він уже волає. Продам щось або у друзів позичу.

– Ну, любий, це марна справа. Друзі зараз всі свої запаси розтрусили на подарунки і на свято. Ось, візьми. – і вона зі скриньки дістала купюри.

– Бабо Аню, та ви що? Не треба. Я сам, – відмовлявся він.

– Бери, я сказала. Пенсія у мене хороша, витрачати нема на кого. Потім віддаси.

Роман узяв купюри.

– Але тут більше.

Баба Аня усміхнулася.

– А букет дівчині? Подякуй і не сперечайся. І ось ще. Є в мене колечко. Непросте. Якщо почуття щирі, воно стає гарячим. Мені його прабабуся подарувала. Завдяки йому я була щаслива зі своїм Трохимом. Шкода, що передати його нікому, дітей нам не вдалося народити. А все війна.

– Алло, Галино? Це Роман, що у вас обручку купував. Хочу вам гроші віддати, щоби борги на Новий рік не залишати. Я не надовго. Тільки віддам і піду. Можна? Говоріть адресу.

Галя заметалася по кімнаті. Боже мій, як вона виглядає. Зачіски немає, макіяжу теж. І плаття? Яке плаття одягнути? Вона похапцем перебирала своє вбрання, а потім схаменулась. Він же не на побачення до неї йде, а просто віддати гроші. Але аби як теж зустрічати не хочеться. Вона підфарбувала губи, одягла миле домашнє плаття і дістала ігристий напій.

Продзвенів дзвінок у двері і вона схопилася. Погляд упав на пляшку. Безглуздість яка, фиркнула вона про себе і прибрала її з очей геть.

Відчинила двері і ледве встояла на ногах від захоплення. Роман стояв з букетом червоних троянд.

– Проходьте, Ромо, – запросила вона. Він пройшов до передпокою. Однією рукою почав нишпорити в кишені, дістав обручку.

– Потримайте, будь ласка, – і слідом дістав гроші. – Ось. Дякую вам велике!

І тут Галя скрикнула:

– Яке у вас колечко гаряче! – і віддала йому, дмухаючи на долоню.

Він машинально взяв його назад і здивувався.

– І справді, гаряче, – поклав його в кишеню і тільки тут помітив, що букет досі у нього в руках.

– Вибачте, я такий незграбний. Це вам!

– Дякую, – усміхнулася Галина і сором’язливо запитала: – Ви поспішайте? Може, чаю?

Він усміхнувся у відповідь:

– З задоволенням, все одно нікуди не поспішаю.

Галина підняла брови:

– А як же Анжеліка?

Він посміхнувся.

– А ніякої Анжеліки в моєму житті більше немає.

А в комунальній квартирі бабуся Анна, дивлячись на портрет чоловіка, сказала тихо:

– Це останній мій подарунок до Нового року, для добрих людей. Тепер чекай на мене, Трохимчику мій, скоро разом будемо.

Джерело