Добрий день! Мене звати Анжеліка. Я взагалі не вважаю себе скнарою. Завжди ділилася з усіма, кому що потрібно. Намагалася всім у скруті допомогти, своє віддавала до копійки, не шкодувала.

Так було доти, поки не з’явилася у мене родина. А потім народився синочок. До речі, сестра мого чоловіка Павла теж вагітною була у той час. Народила й вона хлопчика. Згодом різниця у віці між двоюрідними братами не була помітною.

Я швидко вийшла на роботу. У мене пристойна посада. Заробляю я достатньо. Чоловік мій теж чудово забезпечує сім’ю. Тому в Андрійка завжди все було. Ми купували йому найкращі та якісні іграшки, серед них було чимало для розвитку мовлення, здібностей, моторики руки.

Все частіше до нас у гості почала приходити Світлана Михайлівна, моя свекруха. Зазвичай мати Павла нас рідко відвідує. Більше уваги вона приділяє Матвійкові, своєму другому онуку. Вона обожнює свою доньку, тому, я думаю, й любить саме більше того хлопчика.

І щось дуже дивно поводить себе свекруха. Забіжить до Андрійка у дитячу кімнату на п’ять хвилин, побавиться трішки і швиденько назад. 

Я почала після її приходів помічати, що почали зникати деякі іграшки. Окрім того, щезають не просто дешеві машинки, а вельми дорогі цяцьки.

А минулого тижня ми з Павлом пішли на день народження до його сестри. Якраз там наш Андрійко знайшов усі свої іграшки. Вони були у дитячій кімнаті Матвія. Для нас з чоловіком це було шоком. Ми такого не очікували. Але ж здогадувалися, як ці іграшки тут опинилися.

Вирішили поговорити на цю тему з матір’ю Павла. 

– Мамо, ну нащо то ви так робили? Це ж можна назвати крадіжкою…

– А що? У Андрійка вашого безліч іграшок. Ви йому нічого не шкодуєте! – відповіла вона.

– То що й з того? Треба брати його іграшки і віддавати іншому онуку?

– Ви забезпечені. Грошей вдосталь заробляєте. Можете собі дозволити хоч і щодня малому машинки купувати! А Ніна ледве кінці з кінцями зводить!

– Так Андрійко теж ваш онук!

– І Матвійко теж! Я їх обох люблю!

– Тільки іграшки берете в одного й іншому віддаєте!

– Бо так справедливо! – сказала Світлана Михайлівна.

Ну це було нахабством! Якщо у них грошей дитині на іграшки не вистачає – то ми в тому винні? Нехай її чоловік не на дивані сидить і штани протирає, а на роботу влаштується і гроші заробляє! А Ніна, дочка, взагалі звикла за мамині кошти жити.

Після цього інциденту більше мати Павла до нас не приходить. То, може, й добре. Не винні ж ми у проблемах Ніни. Хіба ж можна бабусі в одного внука забирати, а іншому віддавати?

КІНЕЦЬ.