Ввечері я поверталась маршруткою додому у кінці робочого тижня. Салон був переповнений стомленими, озлобленими пасажирами, які тільки й мріяли швидше переступити поріг власного дому, щоб нарешті відпочити у законні вихідні.

Того дня, якимось дивом, мені пощастило зайняти сидяче місце. Я була переконана, що ніщо на світі не змусить мене ним поступитись цього вечора. Від втоми я вже не відчувала власних ніг і думала лише про м’яку канапу і чашечку гарячого чаю удома. Сидячи на тому місці, я могла спостерігати кумедну ситуацію про яку й хочу зараз розповісти.

Серед усього того натовпу мою увагу привернула мама з малим сином. Вони спершу стояли спереду, ближче до виходу, але поступово їх потіснили на середину салону. Хлопчина ніяк не знаходив собі місця, просив маму вийти з маршрутки, бо йому не зручно стояти.

Жінка не могла поворухнутись, щоб взяти хлопця за руку й перевести в інше місце, тому їй довелось словесно заспокоювати дитину. Вона просила сина ще трішки потерпіти, казала, що до їхньої зупинки не далеко і вони зовсім скоро будуть вдома.

Але хлопчика мамині аргументи мало цікавили. Він почав розштовхувати людей, щоб хоч зробити хоч трохи вільного простору навколо себе.

Це, звісно, допомогло звільнити трохи місця, але інші пасажири почали обурюватись:

– Пані, ваш син тут не один втомився їхати стоячи. Заспокойте його, щоб перестав штовхатись.

– Юрчику, я тебе благаю, потерпи, не бешкетуй, ти ж тут не сам, навколо люди.

– Може біля тебе й люди, мамо, а біля мене одні дупи.

Пасажири не могли стримати сміху після сказаного, й увесь салон маршрутки залився гучним реготом. Дорослі таки поступились, щоб хлопчина мав більше місця.

Ось так, дитина змогла підняти настрій втомленим пасажирам у переповненій маршрутці.

КІНЕЦЬ.