Ми з чоловіком не живемо разом вже понад три роки. Розлучились незадовго після народження другої дитини. Старшому сину одинадцять років, а меншій донечці лише три.

Розійтися мирно нам не вдалося, а все через те, що чоловік відмовляється виплачувати аліменти. Довелося влаштовувати судову тяганину, щоб змусити його давати щомісячну допомогу на утримання наших спільних дітей. Та рішення суду він виконувати не поспішав. Перша виплата надійшла лише за пів року і то, не без втручання суду.

Таким чином, люди, які колись кохали одне одного перетворились на запеклих ворогів. Жодна наша зустріч не проходить мирно.

А два місяці тому він втратив роботу через скорочення й подзвонив мені, щоб повідомити, що віднині я грошей від нього не дочекаюсь. Мені боляче бачити його байдужість до рідних дітей.

Мені від нього нічого не потрібно. Але, як я самотужки повинна ставити їх на ноги. Розумію, що звільнили з роботи, але як мені застосувати цей аргумент, коли діти попросять їсти чи купити їм щось до школи, або одяг чи взуття. Та їх батька, схоже, це не обходить.

З того часу він знову нічого не платить. А я знову збираю документи для суду. Невже це нормально, що кожну копійку для його рідних дітей, я повинна видирати силою. Чи його совість зовсім не мучить?

Справжній чоловік не шукав би виправдань, щоб обділити своїх дітей, він би шукав вихід із ситуації. Але мій колишній добре влаштувався. Може він навіть радий, що його звільнили з роботи. Знайде собі не офіційний заробіток і лише насміхатиметься з моїх намагань відновити справедливість.

КІНЕЦЬ.