Моя донька мешкає у місті, а я переїхала в село десять років тому. Недавно у неї був день народження, а мене вона навіть не запросила. Зараз їй уже тридцять шість.

Коли вона вийшла заміж, я віддала молодятам свою двокімнатну квартиру у центрі міста, а сама тепер мешкаю в дачному будинку в селі. Я не хотіла, щоб молоде подружжя мало проблеми із житлом. Хоча, сказати по правді, зять мені ніколи не подобався, не думаю, що донька зробила правильний вибір. Але то їхнє життя.

Тепер вони мешкають у моїй квартирі, а мене не запрошують навіть на свято у гості приїхати. І самі навідуються не часто. Лише на великі свята і то, лише на пару днів. Кожного разу така гостина завершується моєю сваркою із зятем. Він ніби спеціально шукає до чого причепитись, аби швидше повернутись до міста.

Якось я подзвонила до свахи, щоб запитати, як поживає молоде подружжя. Вона мешкає недалеко від їхнього дому і я була переконана, що у неї більше інформації, ніж у мене. Але з’ясувалось, що вона вже понад рік не спілкується з сином. Мене це дуже здивувало. Що ж може трапитись, щоб розірвати стосунки з рідною дитиною.

Хоча моя донька не набагато краща за зятя. Якось я попросила її приїхати в село допомогти мені вибрати картоплю на городі, то вона знайшла відмовку. Сказала, що вони вже мають плани на цей день і йдуть відпочивати з друзями у кіно, а потім у ресторан.

Минули вихідні, а я її так і не дочекалась. Довелося самій, зі своєю хворою спиною, горбатитись на полі. Я вже не молода і з кожним роком сил все менше, а болячок все більше.

Коли цього разу вони із зятем приїдуть, щоб набрати картоплі, скажу, щоб шукали в ресторані, у який ходили замість того, щоб допомогти матері. Може хоч це їх чомусь навчить і наступного разу не відмовиться приїхати через заплановані розваги.

КІНЕЦЬ.