Моя тітка має дочку. Нещодавно їй виповнилося 30 років. Моя тітка сама виховувала її. Вона виростила її щеплюючи правильні моральні цінності. Але дочка була неслухняною та зруйнувала своє життя. Вона пропускала заняття, пропадала цілими днями. Вона часто була у відділенні nоліції.

Сусідські дівчата не хотіли з нею зв’язуватися, оскільки вона стояло на обліку в nоліції. Коли їй виповнилося 19, вона оголосила матері, що чекає на дитину. Мати мало не знепритомніла від такої новини. Моїй тітці довелося дати притулок батькові дитини, але він втік через місяць захопивши всі заощадження моєї тітки.

Через дев’ять місяців наро дився хлопчик. Весь тягар виховання дитини ліг на бабусю, тому що новоспечена мати втекла з дому залишивши листа: «Не шукайте мене. Якщо все буде добре, я заберу сина пізніше». За останні десять років вона лише двічі надсилала додому rроші.

Така незвичайна щедрість — природне відображення її глибокого материнського кохання. Хоч матері було важко, вона виростила онука. Він був хво робливою дитиною.

Через погану мову та діагноз «розумова відсталість» бабусі доводилося возити його до ліkарів. Вона робила йому все можливе, навіть взяла кредит, щоб оплатити дорогу терапію. Якось дочка повернулася додому, але не сама.

Вона наро дила другу дитину і вирішила, що мати буде няньчитися з малюком. Поставила її перед нелегким вибором : — Ти ж не дозволиш щоб твій рідний онук опинився у дитбудинку? Мати виnлакалася. Адже в її віці важко няньчитися з дитиною. Малюкові потрібен догляд, він потребує материнської любові.

Вона не могла взяти на себе таку відповідальність. У глибині душі вона шкодувала доньку і думала, що дитина ні в чому не ви нна. Все своє життя вона присвятила вихованню доньки, робила все для того, щоб вона жила в достатку. А тепер їй доведеться онуків вирощувати, але в неї немає вже сил. Але що поробиш…

КІНЕЦЬ.