Пам’ятаю, як людям в дев’яностих доводилось виживати. Дехто не мав навіть, що їсти й одяг зношували до дір. Тоді часто можна було зустріти злидарів, які ходили по під’їздах та просили допомогти, хто чим може. Ті часи минули й позаду залишились подібні історії.

Але минулого тижня я почула, що хтось стукає у двері. “Чому у дзвінок не подзвонити?”, – здивувалась я. Поглянула у вічко, перед порогом стояло двійко дітей.

– Вибачте, що турбуємо. Можете нам допомогти?, – опускаючи додолу очі запитала дівчинка. На вигляд вона була старша за хлопчика, можливо його сестричка. Видно було, що діти бідують.

Я сказала, щоб зачекали. Мені стало шкода малих. Вони ж не обирали таку долю. Мабуть, батьки якісь непутящі, або з дитячого будинку утекли.

Я склала їм до торби усе, що мала приготовлене: пиріжки з капустою, шматок ковбаси й навіть пару цукерок кинула. Вручила це все дітям, але їх реакція мене здивувала. Схоже, що мої гостинці їх не дуже потішили. Дівчинка через зуби промовила: “Спасибі” й вони направились до сусідських дверей.

Наступного дня, коли я йшла на роботу, то побачила, що усе передане мною в пакеті валяється біля лавки у дворі. Ось так вони хотіли їсти!

Тому й не задоволені такі пішли, бо очікували, що розчулена жінка їм грошей дасть, а не харчів. На душі стало так неприємно. Я думала, що допомогла справді нужденним.

КІНЕЦЬ.