Галині Іванівні довелось багато років тяжко працювати, щоб дбати про свою сім’ю. Вона хотіла, щоб їх син ні в чому не знав нужди.

Між нею та чоловіком великого кохання не було. Одружились, бо жінка завагітніла. У її чоловіка був важкий характер. Він постійно чіплявся до дрібниць та робив зауваження. Заробляв не багато, тому Галині доводилось працювати на двох роботах, щоб їх сім’я жила у достатку. А приходила з роботи, то одразу ставала до плити, бо у каструлях порожньо.

Більша частина грошей йшла на побутові потреби та на улюбленого синочка. Коли він був маленьким, Галина купувала йому красивий одяг та різні іграшки. А коли підріс та вступив до університету, платила з навчання. Вона мріяла, щоб син виріс гідною людиною та чогось добився у цьому житті.

Та коли Галина Іванівна пішла на пенсію, то почали вилазити різні болячки. Далися в знаки її важкі трудові будні. Її чоловіка вже давно не стало і жінка мешкає сама.

Син вже має власну сім’ю і рідко навідується до матері. Невістка її не злюбила і це було ще однією причиною, що віддаляла сина від матері. Та казала, що стара повинна сама про себе дбати, бо у них своє життя і повно власних клопотів. І чоловік йшов на поводу.

Галина Іванівна просила сусідську дівчину про допомогу при необхідності. Та ніколи не відмовляла: і в аптеку могла збігати й продуктів додому купити. А ще, раз в тиждень приходила до старенької поприбирати у квартирі. В замін нічого не просила. От Галина Іванівна і вирішила усе своє майно заповісти добродушній помічниці.

Якось їй серед ночі стало зле й вона зателефонувала синові. Але той відмовився приїхати, вигадавши якусь безглузду відмовку. Тому Галині Іванівні довелось дзвонити сусідці.

Після цього випадку стара жінка зрозуміла, що все правильно вирішила із заповітом. Чужа людина виявила більше милосердя, ніж рідний син, на якого вона покладала стільки сподівань.

КІНЕЦЬ.