Вже більше тижня я ходжу сама не своя, – на днях мені зізналася колежанка. – Уявляєш, син мій єдиний одружуватися мій зібрався, і нас з чоловіком, батьків своїх рідних, на весілля своє навіть в запросити не подумав.

– Ну ти не спіши так, зачекай трішки ще, можливо, ви з чоловіком щось не так зрозуміли? Може, запросить ще вас до себе на свято? Можливо, у них там сталося щось? Я не думаю, що ось просто взяв і не запросив. Не буває так, адже у вас такі гарні стосунки завжди всі ці роки були.

– Та ні, не запросить він вже нас ніколи і нікуди. Кого хотіли та мали запросити, вже запросили давно, і нас в списку їх весільних гостей, на жаль, немає. Мабуть, це невістка тепер, дружина його майбутня, там керує, Ірина. Наш син до такого сам би не додумався.

– Ви з невісткою посперечалися, наче ще не було коли, ти ж ледве знаєш її?

– У тому й вся справа, що ні. Звичайні у нас стосунки з Іриною, такі, як в усіх людей. З сином вони разом живуть вже рік. Дівчина мила така, привітна для всіх, він до нас приводив її, познайомилися ми, декілька разів ще бачилися з нею на тому й все. Мені вона сподобалася ще з першого разу, щиро кажучи, я рада була дуже, що вони разом, що планують разом на майбутнє щось.

Тут син прийшов, каже – ми заяву подали до РАЦСу, вирішили одружитися. Я, звичайно, відразу запитала про весілля – мовляв, як, коли, де будете святкувати. А син – та ну, мамо, яке весілля. Грошей зараз у нас немає особливо, ледве щось там нашкребли, треба зараз буде з квартирою щось вирішувати.

Ми з Іриною просто до РАЦСу підемо, розпишемось, та й все. Відзначати не будемо і святкувати теж. Я було намагалася заперечувати: весілля – все-таки важлива подія в житті, це велика відповідальність і справжній крок у майбутнє справжнє доросле життя.

Можливо, запрошувати багато людей і велику родину й не потрібно, якщо немає змоги, я ж все розумію, але зовсім не відзначити, хоч символічно, з найближчими та найдорожчими людьми – якось не по-людськи зовсім.

– Ну, в принципі, зараз багато хто так робить, молодь дуже змінилася, вони відрізняються неймовірно від нас у їх роки – весілля шикарне не відзначають, бенкет великий та дорогий не влаштовують. Гроші краще дійсно в житло молодим потрібно починати вкладати, ще й у наш час. Тут вони мають рацію. І ображатися не варто на дітей, вони так вирішили і мають на це повне право. Зрештою, це їхня особиста справа, їм вирішувати все – не хочуть святкувати, не треба, вони ж нічого поганого не роблять.

– Так, звичайно, я все це теж розумію, – зітхає колежанка. – Ми з батьком спочатку начебто теж так розсудили. Але потім. Загалом, не важливо як, але дійшли до мене чутки, що весілля не буде лише для нас з чоловіком моїм. Готується бенкет горою там, замовлений вже ресторан, сукня шикарна для нареченої.

Але нас там не чекають зовсім. Будуть тільки батьки нареченої і молодь, їхні друзі. Не знаю навіть, за чий рахунок банкет. Але не сумніваюся, що ідея не запрошувати батьків нареченого виходить від Ірини, сам би син ніколи так не вчинив.

Прикро, не те слово. Єдиний син одружується, і на весіллі не буде тільки нас. Найнеприємніше, що ось так, за спиною. З самого початку починається все з якоїсь неправди. Не знаю навіть, як тепер себе вести з сином, з його майбутньою дружиною. Що я зробила не так і в чому я винна? Це ж на старості мені й кружки води та скибки хліба ніхто не подасть? А у нас крім сина нікого й немає.

Я була дуже здивована цим. Хіба може ось так рідний син запросити на своє весілля усіх, крім своїх рідних батьків?

Фото ілюстративне.

Джерело