Коли нарешті настав кінець робочого тижня, то я видихнув з полегшенням. Ось і можна вийти з цього клятого офісу, зайти до магазину по щось смачненьке та відпочити на дивані перед телевізором.

Тепер потрібно ще знайти в собі терпіння дочекатися своєї маршрутки. А тоді, коли її дуже чекаєш, то вона, як на зло, не їде. Та все ж нарешті мій транспорт прибув.

Бачили б ви ті шпроти в салоні. Нас напхалось стільки, що я не міг і подумати раніше, що взагалі реально тут стільки людей помістити. Я просто стояв і рахував зупиночки, коли вже настане моя і я зможу вийти.

Коли я підійшов до квартири, то став “шарити” по карманах і шукати ключі. Поки там попорсався, то знайшов якийсь клаптик паперу. Подумав, що це якийсь чек, який потрібно викинути. Але розгорнув і побачив там послання від якоїсь жінки. Було написано номер телефону, ім’я «Аліна» та прохання зателефонувати.

«Подзвони мені, не пошкодуєш»

Мені стало не по собі. Давно зі мною ніхто не знайомився, давно я не мав стосунків. Тож такий поворот подій мене страшенно зацікавив, можливо, навіть потішив моє его. Тому, не довго думаючи, я набрав номер із паперу та почав чекати, щоб хтось взяв слухавку.

Гудки йшли настільки довго, що я вже хотів завершити дзвінок. Аж раптом мені відповів один ніжний, жіночий голос. Мене від цього аж в холодний піт кинуло. Ніби, я школяр якийсь.

– Доброго вечора! На зв’язку центр підтримки людей з надмірною вагою!

На той момент всередині мене, ніби впав весь світ. Це ж треба! І що я тільки вигадав собі? Настільки образливих маркетингових ходів я ще ніколи не бачив. Я б ніколи не подумав, що хтось може повестись на таку дурницю. Аж поки сам не подумав: «А якщо це доля?».

КІНЕЦЬ.