Аналізуючи власне життя, я розумію, що все могло скластись інакше, як би на мою долю не випали ті випробування. Чоловік ходив на ліво, нехтуючи мною та забуваючи про власну дитину. Переживши це все, можу сказати, ні про що не шкодую, але постараюсь виховати донечку так, щоб вона себе цінувала і не мала тих проблем, з якими довелось зіткнутись мені. Я знаю, що у житті не завжди все гладко, та важливо правильно проставляти пріоритети.

У нас із чоловіком довгий час не було дітей. Я ніяк не могла завагітніти. А коли нарешті це сталось, наш подружнє життя вже дало тріщину. Ми постійно сварились та сперечались за всяку дрібницю. Народження дитини ситуацію не покращило. Я з головою поринула в материнство, а між нами з чоловіком розросталась все більша стіна. Йому бракувало моєї уваги й він почав ходити на ліво. Чоловікові було байдуже, що я цілими днями вожусь з немовлям, й замість того, щоб трохи мене розвантажити, пішов легким шляхом.

А я його й не стримувала. Я розуміла, що наше подружнє життя важко назвати щасливим, тому повністю зосередилась на дитині. Мені навіть легше так було, ніхто не відволікав та не вимагав моєї уваги. Минав час, донечка підростала. І я почала розуміти, як мені бракує чоловіка. Ми вже не жили разом майже два роки, хоча офіційно не розлучались. І ось, одного вечора, почула дзвінок у двері. Коли відчинила, то не повірила власним очам, на порозі стояв мій чоловік.

Ми сіли вечеряти, потім я вклала малечу в ліжечко й залишилась з чоловіком наодинці. Ми ще довго розмовляли. Нам треба було багато чого з’ясувати. Мене здивувало його бажання повернутись. Цього я точно не очікувала. Та після стількох років розлуки, осторонь від сім’ї, він переосмислив власне життя й життєві цінності. Зрозумів, що без нас його життя втратило сенс. Одним словом – нагулявся. Образа на нього ще трималась, але як згадаю той час, я й сама була не проти, щоб мені дали спокій й не відволікали від дитини.

Зараз, коли я вдосталь натішилась материнством, з’явилось місце для особистого життя. Так, ми знову почали жити разом. І не просто, як співмешканці, а як справжня сім’я. Ігор виявився прекрасним батьком. Він не жалів на мене з донькою ні грошей, ні власного часу. Ми часто гуляли разом і їздили на відпочинок. Чоловік став справжньою опорою для мене і всі серйозні справи вирішував сам. Ми з крихіткою могли просто насолоджуватись життям. Тепер я розумію, що через власні забаганки й не уміння знаходити компроміс, ми могли позбавити дитину повноцінної сім’ї. Добре, що доля подарувала нам другий шанс.

КІНЕЦЬ.