Коли ми вперше йшли на побачення, я знав, що вона розл учена, виховує доньку. Чоловік nлатив алі менти, і іноді брав участь у вихованні дитини. Тоді я вирішив, що буду добре ставитися до дитини, але вона бачила все інакше. Оскільки я дуже любив її, то не став затягувати із пропозицією.

Хотів, щоб ми були поруч постійно, хотів бути для неї опорою та підтримкою. Ми часто уявляли своє майбутнє, і все в нас було добре. Коли ми з’їхалися, практично ніколи не свар илися.

А якщо виникали якісь непорозуміння, то ми обов’язково знаходили компроміс. Але було питання, в якому наші погляди відрізнялися кардинально – це донька.

Я багато разів повторював їй, що можу стати ідеальним батьком для дівчинки, їй зі мною буде комфортно, та й у виховання я лізти не буду, тому що дівчинка має рідного батька, і моя присутність у цій сфері буде якось недоречною.

Якось у неділю, коли ми ще лежали в ліжку, до нас у кімнату без стуку забігла її донька. Я, звичайно, вдав, що все гаразд – адже дитина – спокійно одягнулась і пішла снідати.

Але коли дружина прийшла на кухню, я сказав їй, що треба навчити дитину стукати, перш ніж заходити до батьків. -А ти не можеш її навчити? – здивовано спитала дружина. З цього інц иденту наше життя різко змінилося. Я почав відчувати, що дружина приділяє своїй дочці більше часу, ніж мені.

Ми почали рідко спілкуватися, і навіть не питали один одного, як минув день. Дружина наполягає лише на одному: донька має стати для мене рідною. Але як вона стане, як не я її рідний батько?

КІНЕЦЬ.