Останнім часом Олена, мати Ірини, стала просто нестерпною.

Жили вони з вітчимом втрьох.

Старший брат Ірини Петро давно переїхав з дому і повертатися не збирався.

Вітчим до дітей ставився однаково.

Іру та її брата Микола любив так само, як і свою дочку. Відмінностей між ними не робив.

Тільки от мати старших дітей не любила. Їхнього батька не стало, коли народилася Іра.

Жили вони бідно аж, поки не з’явився Микола. Ірі тоді було чотири роки.

З його появою життя налагодилося, у будинку з’явився затишок. Вітчим смачно готував, сам цим іноді займався.

Іра любила дивитися, як він смажить котлети, чи м’ясо. У такі моменти він завжди запитував її:

-Іринко, макарончики, чи картопелька?

-Макалончики, – відповідала тоді маленька Іринка.

-Макалончики для Ілинки, – весело казав Микола.

Коли Іринка виросла і навчилася вимовляти всі літери, макарончики так і залишилися макалончиками.

Потім народилася сестра. Вона часто була слаба, мама всю увагу приділяла їй. Вітчим багато працював, потрібні були гроші на процедури для доньки.

Іра з братом були надані самі собі. Усі домашні обов’язки плавно перейшли на Іру з братом.

Олена часто на них сварилася. Вони не встигали вчитися і все робити по хазяйству. А хазяйство було велике: кури, качки, коза, поросятка.

За всіма треба прибрати, всіх нагодувати. А ще город і картопля у полі за будинком.

Мати ж майже нічого не робила.

Брат Іри влаштувався на заводі у місті. Там і одружився.

Все хазяйство лягло на плечі Ірини. Олена весь час була незадоволена. Іра не встигала.

-Навіщо тобі навчання? Роботи у домі повно, а вона вчитиметься. Підлогу в школі мити підеш, я домовлюся. А потім може ще робота яка підвернеться, – казала Олена доньці.

Саме це й почув Микола. Хотів із дружиною поговорити, але вона одразу сваритися. Махнув він рукою й пішов, але про падчерку не забув.

Вибрав момент, коли матері не було вдома.

-Ти, Іринко, матір не слухай. Вчитися тобі треба. Інакше заїздить вона тут тебе. Я б теж давно втік, та дочку шкода й тебе.

Сестрі твоїй недовго лишилося… Місяць дали. Бідненька, шкода мені її… І так і так шкода, – у батька пішли сльози. – А ти вчись. Ось гроші на перший час, сховай. Я потім я ще тобі дам.

-Дякую, тату, – Іра вже не вперше його так називала.

-Може макалончиків мені в старості тарілку даси, – посміхнувся він.

-Звичайно, дам! – відповіла Ірина.

Іра одразу після школи поїхала у місто. Вступила в училище і зітхнула з полегшенням. Їй дали гуртожиток і навіть стипендію. Є на що жити.

Микола з’явився через два місяці. Розповів, що не стало сестри. Олена заборонила Ірі приїжджати на поминки.

-Втекла, не послухалася матір! Значить все, нехай як хоче, так і живе! – сказала вона.

Брата теж не сповістила… Вітчим від неї теж поїхав.

Пожив спочатку після того, як дочки не стало, думав за дружиною доглянути, мало що. А вона його виставила. Іти нікуди. Будинок його матері був проданий, щоб були гроші на процедури доньці.

-Ти, Іринко, вчися. Я гроші надсилатиму, писатиму. На заробітки я їду. Ти мені, як донька. Та що я говорю, звичайно донька!

Іра вчилася, працювала. Заочно закінчила інститут. Вийшла заміж. Батьків у чоловіка не було. Вітчим Іри та брат приїжджали на весілля, а мати так і не приїхала…

-Ну, тепер ти в надійних руках! – сказав вітчим.

Минали роки. В Іри вже діти підросли. Микола постійно спілкувався з онуками по телефону.

Матері Іра дзвонила і навіть їздила у гості. Але залишатись довго там не могла. Хазяйства матері давно вже не було. Не було й городу.

Та й тоді витівка з хазяйством була Миколи, щоб мати що їсти. Тому що всі гроші йшли на процедури доньці.

Олена так і залишилася жити в селі. Часто була слаба, але не скаржилася. А на дітей все бурчала.

Син не з’являється, а дочка взагалі її зрадила, мовляв. Хата в неї занепадала. Мати за собою зовсім не дивилась, все старіла, марніла…

Якось сусідка Наталя вийшла ввечері на подвірʼя. Вона набрала у відра води і вже хотіла нести на кухню, як раптом її погляд зупинився на сусідській хаті.

-Дивно… – пробурмотіла вона. – Другий день світла у вікнах не видно в Олени.

Наталя поставила відра, відкрила хвіртку і швидко пішла до сусідської хати.

-Оленко! – гукнула вона і постукала у вікно.

Та ніхто їй не відповів.

Наталя відкрила двері і зайшла в хату. Вона увімкнула світло, глянула на ліжко й ахнула!

Олени не стало…

-Зовсім ще не стара була, запустила себе… Злість її довела, – сказала Наталя.

Матір поховали поряд із молодшою ​​дочкою та першим чоловіком. На поминки людей прийшло мало: син, Ірина, Микола і кілька сусідок. Не любили її на селі. Дітей її шкодували, а її не любили.

Вітчим приїхав підтримати дітей та допомогти.

-Ну от, тату, тепер ми одні з тобою. Тільки ти далеко живеш. Перебирайся до нас.

-Та навіщо я вам на старість років?..

-А як же ж тарілка макалончиків?

-І справді. Ви ж там одні живете, перебирайтеся до нас, – у мене нікого немає, сам я. А ви мені, як рідні стали, – підтримав Іру чоловік.

-Я подумаю. А що з будинком матері?

-Не вирішили ще. Брату не треба. Він одразу відмовився. А ми навіть не знаємо. Він і не вартує нічого.

-А якщо я тут житиму? Ви не проти?

-Та все ж запущено. Як тут жити?

-Я маю певні плани щодо цього…

-Ну, ми не проти. Але, може, краще в нас?

-Подивимося. Я все влагоджу там із житлом і повернуся.

Вітчим повернувся через два місяці.

-Ну що, не передумали з будинком?

-Ні. Потім дарчу напишу на тебе. Брат одразу відмову написав.

-Та не треба нічого оформляти. Виставиш – піду в будинок для людей похилого віку.

-Та що ти таке кажеш, тату?! Ми ж тебе любимо! Живи хоч сто років!

Микола відремонтував будинок, привів все в порядок. Паркан новий зробив. У сусіда цуценя взяв.

Ірина з чоловіком часто приїжджали, допомагали.

-Як у тебе затишно стало! – дивувались вони.

-У нас, доню. Це ж і ваша оселя.

-Тату, ми тут м’ясця привезли, посмажиш? У тебе так смачно виходить.

-А з чим? З картоплею, чи макаронами.

-З макалончиками! – засміялась Ірина.

Ірина обняла батька. Ось вона, найрідніша її людина. Ніхто нікуди його не виставить…

КІНЕЦЬ.