Я влаштувався працювати сюди два роки тому. За весь цей час, що я працюю тут, не було жодного місяця, ну, якщо не рахувати перших трьох, щоб я хоч раз не з’їздив кудись у справах фірми. Тепер це відбувається мінімум два-три рази на місяць.

У нас у відділі працює семеро людей, але шестеро сидять у теплих кабінетах, і проводять вечори у себе вдома у зручності та затишку, поки я бігаю по вокзалах, трусюсь у поїздах і харчуюсь на бігу. Начальство заявляє, що крім мене їм відправляти нема кого. Просто всім у відділі стало відомо, що я один без сім’ї.

Ми маємо ще двох жінок, одна з яких теж самотня, але їх чомусь не відправляють у ці постійні відрядження. Начальник пояснює, що ми одна велика сім’я.

Вона мати чотирьох дітей. А друга молода, недосвідчена дівчина. Як же її відправлять у дальнє відрядження? Адже там і нічні рейси, і вокзали.

Ну, жінки — гаразд, я не дуже розраховував, що начальник стане дам наших відправляти кудись. Але у нас у відділі працюють ще троє чоловіків. І, в принципі, вони не мають жодних об’єктивних причин, щоб вони не вирушали у відрядження. Але це я так думав, що немає.

Начальник мені коректно пояснив, що дуже навіть є. Це негативно позначиться на їхніх сімейних стосунках. Відразу розпочнуться підозри, ревнощі, сварkи, сkандали. І все це, звісно, завадить роботі. А кому це треба? А як же, цікаво, вони справлялися без мене до цього? І чому ж тепер до всіх відряджень вирушаю саме я.

А що, якщо, припустимо, я завтра одружуся і обзаведусь сім’єю та п’ятьма дітьми. Я теж потраплю до категорії недоторканних? Скажу, що в мене дружина дуже ревнива, сидітимемо всім відділом і нікуди не їздитимемо. Мабуть, дійсно треба одружитися, щоб подивитися, що буде, або звільнитися і знайти роботу без nроблем.

КІНЕЦЬ.