Колись я працювала у дитячому будинку вихователем. Я бачила багатьох дітей, які залишились без батьків. Я усіх їх любила і бажала їм щастя. Деяких дітей усиновили і вони були щасливими в новій сім’ї. А деяким не щастило і вони так і не знаходили людей, які б стали їхніми батьками. Історія маленького Назара мені запам’яталась і я хочу поділитись нею з вами.

Назарові тоді було чотири роки. Він був ще малим коли молоде подружжя захотіло його усиновити. Вони приходили до нього, гуляли з ним і дарували йому іграшки. Коли вони зробили усі документи, то забрали хлопчика до себе. Я думала, що Назар потрапив у хорошу сім’ю. Подружжя було вихованим, забезпеченим і вони хотіли дитину.

Минуло шість місяців і чоловік з дружиною приїхали знову у дитячий будинок. Вони привезли назад Назара. Хлопчик плакав, він зовсім не хотів повертатись у дитячий будинок.

– Ми більше не хочемо цієї дитини. – сказав чоловік і пішов. А його дружина підійшла до мене і вибачилась та сказала, що вони не думали, що діти це так важко.

Виявилось, що подружжя мріяло про дитину, бо всіх їхніх знайомих є діти. Вони думали, що з дітьми легко і не потрібно докладати зусиль. А коли їм прийшлось приділяти Назару багато уваги, купати його і сидіти з ним коли він хворіє, вони зрозуміли, що їм не потрібний зайвий клопіт. Чоловік з жінкою вирішили, що їм краще жити без дітей.

Хлопчик постійно вимагав уваги, а вони хотіли відпочивати і спілкуватись з друзями. Тому подружжя повернуло його у дитячий будинок.

Я після цього випадку усіх людей, які хочуть всиновити дитину попереджала, що діти не іграшки і з ними не легко. Я старалась їм пояснити, що діти це велика відповідальність. Я не хотіла, щоб історія Назара повторилась ще з кимось з дітей.

Після того, як прийомні батьки покинули хлопчика він дуже переживав і декілька днів плакав. Він більше не хотів мати батьків. Я старалась його розрадити, але я не змогла цього зробити. Минуло багато років, а йому ще і досі болить, що його  колись повернули у дитячий будинок прийомні батьки.

КІНЕЦЬ.