Мені зараз 32, а моїй доньці – 10. Я одинока мати, і цей статус – мій усвідомлений вибір.Справа в тому, що 11 років тому я познайомилася з одруженим чоловіком.

Все так закрутилося, що я заваrітніла. Щиро кажучи, я його не любила, мені просто було комфортно з ним. Він доглядав мене, виконував всі мої забаганки. Зали шити сім’ю він тоді не міг, а заміж за нього я й сама не хотіла, адже на чужому нещасті щастя не збудуєш. Єдине, чого я хотіла – дитину.

Я чітко розуміла, що переривати ваrітність я не буду, адже, по-перше, це великий ри зик, а по-друге, ця дитина була бажаною, я її щиро чекала і вже любила. На щастя, мої батьки підтримували мене. Вони допомагали мені як фінансово, так і морально, і допомагають досі, за що я їм дуже вдячна.

Я завжди чітко розуміла, що чоловіки до дам з дітьми особливо не тягнуться, і швидше, я буду одне все життя, але мені, чесно кажучи, було начхати на це. Моєї дитини мені було достатньо для щасливого життя, а її батька я більше не згадувала і не хотіла згадувати.

Все було ідеально доти, доки син не пішов до школи. Одного разу я запізнювалася на батьківські збори, і в коридорі зіткнулася з іншим батьком, що спізнюється туди, це виявився мій kолишній залицяльник, біологічний тато мого сина.

Я б не хотіла, щоб ця історія колись спливла, але мій син стра шенно схожий на свого батька, і боюся, він сам здогадається про все, побачивши тата свого найкращого друга-однокласника на різних шкільних заходах. Напевно, мені доведеться зізнатися синові у всьому. Ох, як мені цього не хочеться.

КІНЕЦЬ.