Максим зустрів її в коридорі лікарні, чекаючи свою чергу.

Вона сиділа навпроти поряд із літньою жінкою, мабуть, своєю мамою.

Вони тихо перемовлялися, а він дивився на її сумні очі, гарне обличчя та розкішне волосся, але розглядав її нишком, не хотів бентежити…

Мама ніжно називала її Ганнусею і, мабуть, заспокоювала дівчину, говорячи тихо й переконливо.

Ганна слухала її, майже не підводячи очей, лише зрідка дивлячись на нього.

Максимові чомусь здавалося, що вона ось–ось заплаче. Почуття жалю передалося і йому, але тут його викликали в кабінет.

Його лікарняний був закритий, він видужав і міг виходити на роботу.

Вийшовши в коридор, він помітив, що дівчини з мамою вже немає. Мабуть, їх теж викликали до лікаря…

Максим вирушив додому, а по дорозі ще вирішив зайти пообідати в кафе.

Готувати він не любив, хоч умів і непогано. Але для себе одного вважав це марною тратою часу.

Його напружений графік роботи в ріелторській фірмі залишав мало часу на кухню, спорт та різноманітні розважальні заходи.

Максим хотів купити будинок, тож уже кілька років працював, не покладаючи рук.

Цього не оцінила його колишня кохана Діана і покинула його. Будинок будинком, але їй теж треба приділяти час, а вона завжди одна.

Навіть у вихідні йому іноді доводилося зустрічатися з примхливими клієнтами, які не могли оглядати пропоновані квартири в будні дні.

Тепер Максим свм. Мама квапить з одруженням, а в нього одна робота на думці. Та й з ким одружуватися? Нема з ким.

Офісні романи не вітаються, та в них там і немає підходящих кандидатур.

Принаймні йому не подобаються всі ці діловиті панянки.

Сидячи за столом у кафе він думав про все це, згадуючи ту Ганнусю з лікарняного коридору.

Звісно, ​​вона була йому не пара… Але її сумні очі, симпатичний кирпатий носик так і стояли перед очима…

Максим відволікся від своїх невеселих думок, ситно поїв і подзвонив мамі.

Вона жила в іншому місті і завжди була рада його дзвінкам.

– Синку, ти з Діаночкою не помирився, – обережно запитала мати наприкінці розмови.

– Мамо, мені не п’ять років, щоб миритися. З Діаночкою ми розлучилися, розумієш? А ти сама вчила, що в ту саму річку…

– Гаразд, гаразд, синку. Я просто так спитала, – зупинила його мати, і він почув її зітхання.

Вона переживала за сина, якому скоро тридцять шість, а він все сам.

Потім Максима закрутили–завертіли робочі будні.

А через два тижні друг запросив його на риболовлю. День був чудовий, вони наловили дрібної рибки, зварили юшку, наїлися і наговорилися від душі.

Друг став якихось подруг дружини йому сватати, познайомитись би не завадило, мовляв.

Але Максим відмахнувся, чомусь згадавши знову про Ганнусю… Тільки другові про неї не розповів. Та й що розповідати? Нема чого…

…Максим їхав додому, як раптом помітив з вікна машини Ганнусю з її матірʼю!
У матері в руках були сумки з продуктами, мабуть, вони поверталися з крамниці.

Максим швидко припаркувався і наздогнав жінок уже біля переходу. Вони чекали зелене світло.

Дівчина обернулася, і очі його зустрілися з її зацікавленим поглядом.

Він усміхнувся і привітався. Ганна сумно кивнула у відповідь.

– Вам допомогти? – одразу запитав Максим.

– А ми знайомі, юначе? – поцікавилася літня жінка.

– Ми бачилися в лікарні, мамо, – тихо відповіла Ганна.

– Отже вона мене теж помітила, – майнула у Максима думка.

– Мене звуть Галина Іванівна, – сказала літня жінка. – А мою доньку – Ганнуся.

Він взяв у матері сумки з продуктами, і вони разом перейшли через дорогу.

Пройшли ще пів кварталу, і мама Ганни сказала:

– Дякую, юначе! Далі ми самі…

Але Максимові не хотілося знову втратити свою Ганнусю, він набрався сміливості і запитав у дівчини номер телефону.

Вона не відмовила під несхвальний погляд своєї матінки.

І буквально з цього вечора вони почали зідзвонюватися. Розмовляли довго. Спершу на загальні теми: робота, захоплення, фільми, друзі.

Але через два тижні вони вже говорили і про серйозніші речі: особисте життя, проблеми, плани на майбутнє.

Після однієї з таких розмов Максим почав благати про зустріч. Але Ганна відмовилася.

– Думаю, що не варто, Максиме, – сказала вона. – Ти ж сам розумієш, яка в мене ситуація… Давай залишимося просто друзями. Я так люблю наші вечірні бесіди, ти вдихаєш у мене якусь теплу хвилю. Жити хочеться аж, розумієш?

Він розумів… Після всіх її нещасть, про які вона розповіла, їй звичайно потрібна підтримка, і він готовий її надати.

Але в душі чоловіка розливалося щось більше. Він хотів бути поряд, бачити її миле обличчя, чути живий голос. І він наважився знову запросити її, вже наполегливіше.

– Ганно, немає нічого страшного, якщо ми прогуляємось удвох. І нашим розмовам це не завадить. Ось побачиш! Адже друзі теж зустрічаються, а не тільки по телефону розмовляють.

І вона погодилась. Вони гуляли в осінньому парку, а перехожі часом оберталися вслід, дивлячись на дивну парочку.

Це бентежило Ганну. А Максим наче й не помічав нічого. Він розповідав їй веселі історії та вперше побачив, як вона сміється.

Не посміхається, а саме регоче, дзвінко і від душі. Потім вони зустрілися з її мамою та розійшлися…

Після цього було ще кілька зустрічей, таких самих радісних.

Він бачив, як Ганна змінюється на очах. З нещасної, вона поступово ніби ставала самою собою, тією чарівною молодою жінкою, яка була, мабуть, до цього.

Максим думав про неї постійно, чекав на зустрічі, дзвонив щодня…

…Вже було пізно і Максим давно спав, як раптом задзвенів телефон. Дзвонила Галина Іванівна.

– Нам треба поговорити, Максиме, – сказала вона майже пошепки. – Тільки благаю, Ганнусі ні слова! Обіцяєте?

– Та обіцяю, – здивовано відповів чоловік.

Наступного дня вони сиділи в невеличкому кафе, в затишному куточку.

Галина Іванівна чомусь постійно озиралася навкруги, ніби остерігалася когось.

– Я не хочу, щоб ви морочили моїй дочці голову, – раптом заявила вона. – Ви ж знаєте її ситуацію… Всі ці ваші зустрічі… Вона плаче після них, а я не можу її заспокоїти.

– Я не зовсім розумію, – сказав збентежений Максим.

– А що тут розуміти? Ви ж ніколи не одружитеся з нею!

– Але чому?! – здивувався Максим.

Тут йому і відкрилася вся правда.

– Вибачте. Не хочу вас образити, але їй і так дісталося в житті… – жінка майже заплакала, але швидко взяла себе в руки. – Ще одна втрата, або розставання і я не знаю, що буде. А я мати просто хочу вберегти дочку від переживань…

Проговорили вони довго, майже дві години. Максим дізнався про всі подробиці нещастя, що сталося з Ганною.

І в цю мить йому захотілося тільки одного: обійняти її, притиснути до себе ніжно і ніколи не відпускати.

Про це він і сказав літній жінці, що витирала сльози.

– Я прийду до вас завтра ввечері, але тільки прошу вас, розкажіть Ганні про нашу зустріч. Нехай усе буде чесно. Я не залишу її.

Жінка обійняла Максима на прощання, дала свою адресу і пішла, пообіцявши поговорити з дочкою.

Увечері він, як завжди, чекав дзвінок від Ганни, але вона не дзвонила.

Він не витримав і зателефонував сам, але телефон був вимкнений…

Наступного дня на роботі він не знаходив собі місця, тримаючи телефон на робочому столі.

Слава Богу, виїздів із клієнтами не передбачалося, і він, як міг, зосередився на офісній роботі, якою накопичилося неабияк.

Мама Ганни зателефонувала близько п’яти і сказала, що вони з донькою чекають на нього в гості.

Максим аж підстрибнув на місці! Він купив великий букет троянд, коробку цукерок і подався на заповітну зустріч.

Ганна сиділа в кутку вітальні, в очах її стояли сльози. Він прямо підбіг до неї, поклав квіти на її коліна, взяв її обличчя у свої долоні і промовив:

– Ну чого ти, квіточка ти моя. Я тебе люблю, чуєш? Люблю! Повір мені!

І вона обійняла його… Але тут мама запросила їх до чаю.

Він обережно підкотив крісло, в якому сиділа Ганна, до гарного столу, а мама забрала у неї квіти і поставила їх у центрі поряд із відкритою коробкою цукерок…

Із цього дня вони стали однією родиною.

Ні, Максим не переселився до них остаточно, але приходив щодня, всі вихідні вони теж проводили втрьох. І він мав намір поставити Ганну на ноги…

…Ганна була на шостому місяці вагітності. Вони з чоловіком їхали машиною і… Машина опинилась на узбіччі…

Чоловіка не стало… Дитинки теж… А Ганна лежала в лікарні…

…Відновлення було можливим, Максим розмовляв з фахівцями, але процедури краще було робити за кордоном, і коштувало це відповідно.

Але тут проблем не було. Не даремно ж він стільки років збирав на будинок.

Максим виклався на всі сто, але домігся щоб Ганну відправили в одну з найкращих клінік.

Туди вони полетіли разом. А повернулася Ганна вже на своїх ногах!

Приїхала Максимова мама. Всі познайомились, і вона сказала:

– Я завжди знала, що мій син найкращий чоловік у світі. Щастя вам, діти. Ганнусю, а ти просто чарівна. Про таку невістку я завжди й мріяла, повір мені!

Все склалося добре. Ганна одужала, поступово, не одразу. Але її воля до життя, турбота Максима та процедури допомогли їй повірити в диво, і воно сталося!

На весільній церемонії вона стояла у чудовій білій сукні, висока, струнка.

І ніхто б ніколи й не подумав, що зовсім недавно ця красуня пережила…

КІНЕЦЬ.