На жаль, я з тих мам, хто пізно помітив, ким стала її донька і коли це сталось. Зараз я пригадую чимало моментів, де я б вже мала «бити у дзвони», навіть подруги мені про це наткали, але я на все закривала очі, думала про інше. Соромно зізнатися, але я була переконана, що коли знайду чоловіка (батька Орисі не стало ще коли її було 4 роки), то у нас все налагодиться, тому весь свій час витрачала на сайти знайомств та побачення.

А за побудовою особистого життя і не помітила, як донька почала спілкуватися з поганою компанією, а тоді у її життя увійшли циr@рки та @лкоrоль…

Зрозуміла я жахливість становища, коли у 19 років донька принесла мені звістку про мою вагітність. Точно хто батько Орися відповісти не могла, але всі «ймовірні» відмовилися від дитини відразу. Ох, хочу плакати, як згадую ті страшні дні, коли доводилось доньку силою тримати у квартирі, аби вона не йшла гуляти з алкоголем і ще гіршими речовинами…

Після такого життя моєї доньки вагітність була для неї дуже важкою, а пологи стали летальними. Я втратила доньку, коли їй було лише двадцять років, проте лікарі дивом врятували немовля. Я вирішила, що тепер зроблю все, аби дати йому все, що потрібно, от лише з бюрократичного боку я не підходила для його опікуна по жодному параметрі.

Я жінка в похилому віці, на пенсії, яка не має чоловіка і якій самій потрібно лікуватися. Звісно, соціальна служба розуміла мої поривання забрати дитину, але з бюрократичного боку вони не могли нічого вдіяти. На перший час вони віддали мені дитину, але як все могло обернутися далі ніхто не знав.

Проте вихід з такого становища сам мене знайшов. Мої сусіди одного разу прийшли до мене у гості з тортиком та співчуттями щодо втрати доньки. У молодої пари не було дітей, тому я не була здивована, що вони з такою любов’ю дивилися на мого онука. Але і подумати не могла, що після цього вони повідомлять, що хочуть всиновити його.

Виявилось, що вони довгі роки витратили на пошук можливості народити, а тепер стоять у черзі на дитину у дитячих будинках, проте там такі черги, що аби до 50 дочекатися.

Я спочатку насторожилась, коли почула таку пропозицію, але потім вони мені сказали, що я залишуся його бабусею, що зможу навідувати, проводити час і брати участь у вихованні. Цілу ніч я обдумувала їхню пропозицію, не могла спати, а потім зрозуміла, що кращого варіанту не має чого чекати. Через два місяці молода пара стала батьками мого Андрійка.

Зараз хлопчику 5 років, наступного року він йде в школу. Щодня прибігає до мене, ми багато разом гуляємо та проводимо часу, з молодою парою ми теж дуже зріднилися. Можна сказати, що нас об’єднало горе, хоча у кожного з нас воно своє.

КІНЕЦЬ.