Минулого року ми святкували перший ювілей сина – 10 років! Ми вирішили організувати йому щось особливе, тому він запросив всіх своїх друзів, святкування відбувалось у дитячому кафе, а тоді ми всі мали відправитися у кіно на перегляд мультфільму.

Діти гарно розважалися і всі були дуже задоволені таким святкуванням, а після Максимко попрохав нас, щоб його найкращий друг пішов до нас додому ще на чай. Звісно, ми не стали відмовляти, тим паче були переконані, що його батьки повідомлені про задум хлопців.

Час пролетів швидко і була досить пізня година, коли ми з чоловіком усвідомили, що батьки Андрія нам не телефонували, їх не цікавило, де так довго їх дитина.

Ми вирішили ще трохи почекати, адже у житті всяке може трапитися, тоді й до нас підійшов хлопчик і промовив: «Знаєте, Максиму так пощастило, що ви його мама… Ви його любите! А моя мама…. Вона ніколи нічого для мене не робила… завжди пізно додому поверталась, а тепер взагалі додому не приходить…».

Ми з чоловіком вирішили розпитати, адже така відвертість хлопчика нас злякала. Він нам розповів, що мама так часто покидала їх, що сусіди на неї поскаржилися й у неї забрали батьківські права. Тоді у його житті з’явився тато, забрав його до себе, але ситуація не особливо покращилась.

Батько його не покидав самого, проте особливої любові не мав, а найгірше було, що у хлопчика з’явилась мачуха, яка могла на нього і руку підняти, тому Андрій замість того, щоб йти додому, сидів на дитячому майданчику, чекав тата з роботи, а тоді разом з ним йшов.

Після цієї історії ми з чоловіком вирішили, що допоможемо трошки хлопчику. Ми забирали Максима з Андрієм разом зі школи, годувала їх, допомагала з домашнім завданням, а тоді вони гралися і після чоловік завозив хлопчика додому. За цей час ми познайомилися з його батьком і через два місяці такого життя він попросив мене забрати Андрійка на тиждень до себе, адже вони з дружиною розлучаються і йому треба налагодити якісь справи.

Я не стала суперечити, адже Андрійко став мені другою дитиною. Дружба хлопців лише стала сильнішою. Я почала пишатися своїм Максимом, який жодного разу не скаржився, що мама любить ще когось і не ревнував. Він поводив себе, як справжній чоловік, який все розумів і навпаки підтримував друга.

Минув тиждень, а чоловік не планував забирати сина від мене. Ми з чоловіком і не помітили, як протягом 10 наступних років виховували вже не одного сина, а двох.

Зараз вони як рідні брати, які у всьому допомагають один одному і нам, своїм батькам.

КІНЕЦЬ.