Того дня я не поспішала, адже вийшла раніше й спокійно чекала автобуса. Він завжди був переповнений, адже час пік, всі люди їдуть на роботу. Автобус вже мав рушати з зупинки, та його хтось призупинив. Зайшла старенька бабуся, рухалась вона з допомогою палички й руками, що трусилися від старості, взялась за поручень.

Я не могла дивитися на це, адже всі, хто сидів, удавали, що не помічали бабусю. Я вирішила діяти. Взяла бабусю під руку й маленькими кроками підвела їй до молодої жіночки, попросивши поступитися місцем. Натомість та лише демонстративно нахабно поглянула на мене і відвернулась до вікна.

Наступна моя спроба з хлопцем виявилась вдалою і я таки посадила бабусю. От лише вона затримала мене за руку й попросила, щоб я її допомогла вийти на зупинці. Я мала вийти на зупинку раніше, проте вирішила, що потім пройдуся, а доки допоможу бабці.

Я вирішила, що допоможу їй дійти до будинку, по дорозі ми розговорилися і вона почала розповідати мені про своє життя. Виявилось, що 40 років жінка працювала на заводі, а потім і на пенсію пішла. Мала одну доньку, але та виїхала за кордон, навідувалась нечасто, адже дорога недешева, а от зовсім недавно зять телефонував її з лихою містикою – не стало їй доньки.

З рідних у Людмили Петрівни залишився лише онук, він переїхав в Україну, столицю, навідується нечасто, адже багато справ має, чим може допомагає, але про догляд їй надіятися даремно. Можливо, згодом попросить, щоб він її у будинок для літніх людей віддав, адже сама вже погано справляється.

Вона жила на третьому поверсі, тому я вирішила піднятися з нею до квартири, тим паче старенька дуже запрошувала на чай, було видно, що не вистачає її спілкування. Я провела їй і встигла одним оком оглянути квартиру зі стареньким ремонтом та такими ж меблями, проте доглянутий.

Я запитала у неї, чи не має тут поруч магазину і швиденько відправилась туди. По дорозі зателефонувала на роботу, сказала, що запізнюсь, а сама тим часом купувала ковбасу, хліб, печиво, тортик та крупи для старенької.

Сиділи та пили чай з тортиком і бабуся трохи ожила, така щаслива стала, що має з ким потеревенити й щоб її допомогли. Розповіла, що онук приїздить рідко, але гроші завжди дає, але нащо ж їх вистачає, лише на ліки, а пенсію всю витрачає на оплату комунальних та продукти. Тому й коли тортик куштувала, то посміхалась і говорила: «Останній раз їла його, коли Антончик у гості приїздив, пів року тому!». Ми домовилися, що я до неї ще десь забіжу наступного тижня.

І хоч бабусі я помогла, та настрій після таких гостин у мене був ніякий. Не могли мене покинути думку про те, що у країні не одна тисяча таких самотніх бабусь та дідусів, які ледь кінці зводять… Держава ж у нас сильна, постійно розвивається…. Але все одно забуває подбати про самотніх стареньких людей…

КІНЕЦЬ.