Коли я зважилася усиновити слабенького хлопчика з дому малюка, я чудово розуміла, що буде нелегко. Хлопчик наро дився недоношеним, бо мати його пила під час ваrітності.

У нас із чоловіком вже була дочка, якій на той момент було п’ять, і я могла наро дити, але ми вирішили вси новити малюка, бо хотіли подарувати комусь шанс на краще життя.

Руденького, маленького, нескладного. Женечку ми одразу полюбили, як рідного сина. І так, було зовсім непросто. Зараз навіть і згадувати не хочеться, як багато ліkарів, клінік ми пройшли, щоб поставити нашого синочка на ноги.

На щастя, все вийшло. І хоча на початку він був із ризиком виникнення рахіту, ми його від усіх діагнозів за чотири роки позбавили.

Ми ставилися до Жені та Тані абсолютно однаково. Але коли Женя виріс, він помітив, що не схожий на нас, став ставити запитання. І ми не стали брехати.

Який у цьому сенс, якби він рано чи пізно про все дізнався б? Лише після цього ставлення сина до нас змінилося. Він став одержимий думкою пошуку біологічних батьків.

І хоча ми не перешkоджали, він все одно чомусь на нас розлютився. А о вісімнадцятій зібрав речі, закинув університет і поїхав до столиці, щоб nродовжити пошуки. Розлучилися ми не на найкращій ноті, бо ми з чоловіком хотіли, щоб він подбав про навчання.

Наприкінці Женя крикнув: -Ви мені не справжні батьки! Не треба мені вказувати! Не потрібний мені ваш університет! Ми не знаємо, як напоумити сина і повернути його в родину.

КІНЕЦЬ.