Діти – квіти життя. Але часто вони бувають ще тими кактусами. Особливо коли беруть смартфон батьків і дуже з розумним виглядом обличчя щось там клацають.

Ось так і моя Оленка сиділа та гралась у моєму телефоні. Я в той час саме завершувала всі свої справи по роботі. Із садочка її доводиться забирати після обіду, а потім мусимо іти на мою роботу. Там ще проводимо близько двох годин.

От сьогодні підходить до мене директор, весь зніяковілий та почервонілий.

– Аліно, можна з вами поговорити?

Ніколи в житті я ще не бачила свого шефа таким присоромленим. Він тупав з ноги на ногу та не знав, як почати розмову.

– Аліно, я розумію, що всяке в житті буває і ми не обираємо, до кого симпатизувати. І цілком можливо, що я вам подобаюсь. Але ж і ви мене зрозумійте, я одружена людина, маю діток, взаємністю відповісти вам не можу.

– В сенсі? Ви про що?

Такий хід розмови мене просто приголомшив. В мене є коханий чоловік, а тут такі заяви. Як він може мені подобатися?

– Ну просто ті світлини, які ви надсилаєте, знаєте, вони гарні… ну, дійсно, можна було б оцінити їй, якби я був вільною людиною. Але мені здається, що це трішки занадто, повідомлення з таким підтекстом.

– Які світлини? Я взагалі не можу второпати, про що мова. Коли я щось могла вислати вам, якщо мій телефон у доньки і вона там в ігри грається собі?

– Так які ж це ігри?

Віктор Миколайович дістав свій телефон, відкрив месенджер та показав діалог зі мною. Донька, як виявилось, взяла і відіслала моєму керівнику мої особисті фотокартки у купальнику з нашого відпочинку.

– Ох, лишенько! Прошу вас, вибачте, це ж не я, це донька. Я навіть не підозрювала, що вона таке може зробити, там же навіть Інтернет не був увімкнений. Як же мені соромно. Прямо під землю хочеться провалитися.

От в той день я і вирішила взяти відпустку, аби оговтатись від шоку та перечекати, коли ця історія призабудеться.

КІНЕЦЬ.