На наше весілля мої батьки подарували нам однокімнатну квартиру в місті. Квартира маленька, в старому панельному будинку, але і на тому спасибі.

Але ми з чоловіком відразу почали шукати варіанти, як нам покращити свої житлові умови, адже у нас народилася дитина, і в однокімнатній квартирі місця було мало.

Тут підключилися батьки мого чоловіка. Свекри жили за містом у власному будинку. В пориві щедрості вони відписали земельну ділянку, яка знаходилася поруч з їхнім будинком, на мого чоловіка. І самі запропонували нам там будувати будинок, обіцяли, що допоможуть чим зможуть.

Моїм батькам ця ідея теж сподобалася, вони взялися нам допомагати. Квартиру ми продали, гроші вклали у будівництво, а поки будувалися, то жили у свекрів.

Щоб ми швидше могли переселитися, мої батьки віддавали нам майже всю свою зарплату, собі залишали мізер на основні витрати, і так тривало майже три роки.

Чоловік мій теж непогано заробляв, він влаштувався далекобійником. А я сиділа в декреті з нашою дитиною.

Нарешті будинок був готовий, залишилося лише докупити деякі меблі, і можна було переїжджати.

І тут свекруха раптово подумала, що це несправедливо, що будинок належатиме нам обом з чоловіком.

Логіка її була проста: якщо будинок знаходиться на земельній ділянці, яка належить їхній родині, то і будинок, який ми збудували, теж має належати їхній сім’ї.

Одним словом, надумала свекруха мене викреслити. Ось нормально, так? Ми, значить, тут, всі гроші в будівництво вкладаємо, мої батьки допомагають, а потім виходить, що я тут ні до чого.

Нещодавно я почула випадково уривок розмови свекрухи з моїм чоловіком:

– Мамо, перестань!

– Ну, синку, як ти не зрозумієш?

Тут я вийшла і розмова перервалася. Пізніше я чоловіка запитала: про що йшлося? Він і розповів, що у мами ідея:

– Напиши, синку, заповіт, а то в тебе робота така, не дай то Бог що, будинок же з сім’ї піде.

Ось так. Будинок піде із сім’ї. А дружина та діти хто? Не сім’я чи що?

Мама ніяк не заспокоїться. Розмови ці потім знову виникли і велися вже просто при мені.

– Ти тут ні до чого, – каже мені свекруха. – Ти ж не працювала, вдома сиділа, син сам все зробив.

Ні те, що будинок допомагали будувати мої батьки, ні те, що я його законна дружина, до уваги не бралося. Свекруха твердо вирішила, що цей будинок має належати їхній сім’ї.

А я не можу зрозуміти, навіщо їй це. У неї є дочка, але вона житлом забезпечена, має двокімнатну квартиру. У самих будинок добрий, сад, город.

Навіщо їй здався наш будинок? Не розумію, за що саме так хвилюється свекруха.

Фото ілюстративне.

Спеціально для Українці Сьогодні.

КІНЕЦЬ.