Надія вирішила допомогти бабусі і влаштувала генеральне прибирання.

Знаючи, що бабуся не дозволить нічого викидати, вона відправила її на дачу.

Та неохоче, але погодилася, сказавши перед від’їздом:

– Нічого не викидай, раптом знадобиться. Не знати, яке життя попереду…

Надія взялася за збирання. Хоч і намагалася виконати прохання бабусі, але все одно неодноразово вона бігала на смітник з величезними пакетами непотрібних речей.

Дісталася вона і до антресолі. Там у бабусі були якісь коробки та стара валіза.

Раніше там зберігалися і ялинкові іграшки. Але коли народилася Надія, бабуся віддала коробку їм.

Багато років ялинка була прикрашена старими іграшками, які купувалися ще за дитинства її батька Віктора.

Несподівано, зверху з’їхала одна коробка і опинилася на підлозі.

Надія глянула – а звідти посипалися якісь листи й листівки!

Надія, спустившись на підлогу, всілася там і почала перебирати. Та так, що не помітила, як час пролетів.

З листівок дивилися лісові звірятка, переливалися яскравими фарбами квіти.

Надя згадала своє дитинство, коли була маленька, бігала і заглядала в поштову скриньку і, радісно перестрибуючи через сходи, мчала до мами і тата, сказати, що в скринці «щось є».

Батьки забирали пошту, читали надіслані родичами листи, чи святкові листівки. Бабуся всі гарні листівки ставила на свій комод, а потім час від часу перечитувала послання своїх рідних.

А ось цю листівку Надія пам’ятала. Тітка Марія вітала родину з Новим роком, бажала всім здоров’я та успіхів. Наприкінці дрібним почерком було приписано фразу, яка змусила Надю замислитись:

«Люба матусю! Бережіть Віктора. Як я шкодую про свій вчинок. Краще б я ту ганьбу пережила, аніж зараз одна живу далеко від вас…»

Тітку Марію Надя ніколи не бачила, тільки на фотографії. Знала, що вона сестра батька та й все. На цьому знання її закінчувалися.

Жила вона десь далеко і за все життя жодного разу не приїжджала.

На листівці було намальовано лісових звірят, які водили хоровод навколо ялинки.

Цю листівку бабуся берегла. Якщо з іншими давала внучці погратися, то цю одразу прибрала і нікому не показувала.

Тільки Надя все одно бачила, як бабуся витягала цю листівку, гладила рукою, перечитувала і чомусь плакала.

Будучи дівчиною на цю дивину особливої уваги не звертала.

А ось зараз цей рядок наприкінці привітання змусив дівчину замислитися. Сім’я жила на самоті. Родичі усі жили далеко. Раніше писали, але потім зв’язок із багатьма перервався.

Надія перебирала листівки та листи, а потім їй трапився пакет із фотографіями, перев’язаними стрічкою. Надія його ніколи не бачила…

Розв’язавши стрічку, вона почала розглядати фотографії. Багато хто був підписаний. Більшість зображених на фотографіях Надія не знала, але з цікавістю розглядала, намагаючись когось впізнати.

Ось молода бабуся. Так, роки її змінили. Не дивлячись на вік ще міцна, і на дачі порається, і сама господарство веде.

На іншому фото була бабуся, якась дівчина з дитиною на руках. Надя її не знала.

…Бабуся повернулася ввечері. Батько заїхав за нею на дачу. Квартира наповнилася запахом свіжої полуниці. Бабуся зібрала перший урожай ягоди цього року і поспішала нагодувати улюблену внучку.

Надія залишилася ночувати. Прибирання забрало багато сил, а ще дівчина хотіла поговорити про родичів, послухати історію дитинства бабусі. Розповідати вона вміла…

Надія накрила стіл, всі гарненько повечеряли. За столом залишилась тільки бабуся, яка пила чай.

Надія якось дивно глянула на стареньку і швидко вискочила з кухні. Через хвилину вона повернулася з коробкою. Там були старі фото й листівки.

– Бабусю, я хочу тобі дещо показати, – почала вона. – Я не можу зрозуміти, хто така Марія?

Бабуся глянула на коробку і раптом розсердилася.

– А «туди» ти чого лазила?! – сказала невдоволено вона. – Стоять коробки та й стоять, нікому не заважають.

– Не гнівайся, нічого я не викинула, навпаки все зберегла. Цікаво ж подивитися, яка ти була молода, дізнатися про численних родичів, яких ніколи не бачила. Розкажи. Зараз усі збирають відомості про предків. А я нічого про сім’ю не знаю…

І Надія простягла бабусі ту саму фотографію. Бабуся чомусь підібгала губи, схопила фото і… Ледь не заплакала.

– Спати давай! Втомилася я на дачі. Вже не дівчинка. І нічого цікавого тут немає. Фото, як фото.

Надії довелося вийти з кімнати, прикривши двері. Бабуся справді виглядала втомленою…

Кілька разів намагалася Надія повторити розпитування, але бабуся одразу супилася і переводила розмову на іншк.

Батько про сестру Марію теж мало що знав.

– Є десь сестра. Але вона поїхала, коли я був маленьким. Ми з села сюди в місто перебралися. Бабуся твоя отримала квартиру. Там я провів своє дитинство. Про сестру мою вона розповідати не любить. Сталося там щось, посварилися вони. Сестра й поїхала. Це все, що я знаю. Я питав адресу, хотів її знайти, але твоя бабуся так на мене розсердилася, що я облишив усі спроби…

Якось Надія побачила, що бабуся плаче. На дивані були розкладені фотографії. Бабуся голосила над однією з них:

– І що ж я наробила? Собі долю зіпсувала й дівчині. Хотіла, як краще. Вибач мені, Марійко…

Тут увійшла Надія. Бабуся не очікувала її побачити. Почала швидко в купу збирати листи, але сльози все одно текли по обличчю.

– Вибач, але я почула. Що трапилося? Я ж бачу, що не дає тобі спокою ця історія з Марією.

Бабуся не витримала і розплакалася ще більше.

– Не дає, Надійко. Ой як не дає. Хотіла б прощення вимолити у Марії, але відповідь не приходить. Не знаю, чи жива моя донечка, чи ні…

– За що прощення?

– Не питай, не скажу. З собою на той світ таємницю цю заберу, – пообіцяла вона Марії.

З того часу бабуся заслабла. Все частіше й частіше ставила внучці, яка приходила її провідати, питання:

– Там пошту принесли? Нічого нема мені?

Надя лише хитала головою. Скринька була порожня.

Надя розуміла, що її турбує таємниця, пов’язана з дочкою, але чим вона могла їй допомогти?

Одного разу бабуся вимовила фразу:

– От би перед відходом… Марійку б побачити…

Надя почала пошуки. Потай узявши ту саму листівку, дівчина написала за старою адресою. Відповіді не було довго.

Через місяць надійшла відповідь. Писала зовсім стороння жінка:

“Цей лист не перший. Марія тут давно не проживає. Я дізналася у старих з під’їзду, що вона мріяла
повернутися на батьківщину. Вибачте, що розкрила листа, що не мені був призначений, але сподіваюся, що хоч чимось вам допоможу… Спершу писала жінка. Часто. Я зрозуміла, що Марію шукала мама. У квартирі я знайшла фото Марії і пересилаю вам. Знайдіть, передайте їй. Вона їх забула при переїзді. Успіхів вам у пошуках.”

На світлинах був батько Надії. Тут він ще зовсім малюк, на іншому фото йде в перший клас, на третьому біля ялинки всією родиною.

Надія продовжила пошуки вже у своєму місті. Соцмереж ще не було.

В однокласниці мама працювала в архіві РАГСу. Ледь вони вмовили її пошукати документи Марії, знаючи приблизний рік народження.

І було знайдено запис про бабусю, про народження Марії, а ось про народження сина нічого не було.

– Може, не в нашому місті реєструвала, ось даних і немає?

Пошуки зайшли у глухий кут. Допоміг випадок.

Відвідуючи бабусю, Надія кілька разів зустрічала біля під’їзду якусь жінку. Вона дивилася на вікна з тугою, але до під’їзду не заходила. Надія проходила повз. Але побачивши незнайомку вкотре не витримала і запитала:

– Вибачте, ви наша нова сусідка? Я раніше вас ніколи не бачила в нашому домі.

– Ну як вам сказати, я б сказала стара сусідка… Колись давно я тут жила. Ось потягнуло подивитися на будинок, де колись проживала.

Жінка підібгала губи. Цей рух здався Надії якимось знайомим, але дівчина попрощалася і зайшла в під’їзд.

Та підійшовши до дверей її раптом осяяло – це ж бабуся так робить губами, коли хвилюється, або сердиться!

Надія кинулась на вулицю. Незнайомка вже віддалялася стежкою у сквер, який був поряд з будинком. Дівчина кинулася її наздоганяти.

– Вибачте, але вас випадково не Марія звуть?!

– Марія. А як ви дізналися?!

Надія продовжувала розпитувати:

– А ви проживали у 55–й квартирі?

Тут Марія розхвилювалася, заметушилась і поспішила піти, але Надія зупинила її.

– Не йдіть. Ваша мама вас шукає й чекає…

Жінка кинулася зі сльозами до дівчини, міцно обняла її.

– Ти не уявляєш, які слова ти зараз сказала. Довгі роки я чекала на них…

Зустріч Марії та бабусі мало не закінчилася плачевно. Бабуся так розхвилювалася, що довелося викликати швидку.

Увечері у квартирі бабусі зібралися вся родина. Бабуся лежала в ліжку, не випускаючи руки дочки.

– Пробач мені, Марійко, Вікторе, пробач. Зараз часи інші, звичаї інші. Не можу цю таємницю з собою забрати…

І старенька розповіла таку історію:

– Жила я в селі. Батько мій був сільським головою. На очах у всіх. Я в нього єдина дочка. Та дуже дивна я в дівках була. Заміж не вийшла, а, як раніше говорили, у подолі принесла. Батько розгнівався та й виставив з дому. Хлопцю тому я не потрібна була, він був одруженим…

Зібрала я пожитки й поїхала у місто. Почала на фабриці працювати, дали гуртожиток. Там і народила Марійку.

Заміж не виходила. Потім квартиру дали, життя почало налагоджуватися.

Марія підростала, розквітала. Але трапилося лихо. Марія мою долю повторила. Народила у 17. Довго я допитувалася, хто батько, вона мовчала.

Коли ти народився, Вікторе, я записала тебе на себе. Як краще хотіла. Кому дівка із дитиною потрібна. Став ти, Вікторе, мені сином. А з Марією ми домовилася, що вона поїде і ніколи більше в нашому житті не з’явиться, щоб ні мене, ні тебе, Вікторе, не ганьбити.

Дотримала вона слова. Не приїжджала багато років. Я іноді їй надсилала їй твої фотографії. А зараз стара стала… Таємниця ця обтяжує мене…

Позбавила я материнського щастя свою єдину дочку. Якби не Надія, то ніколи б більше не побачилися…

…Бабуся від переживань заслабла ще дужче, а скоро провели її в останню путь.

Марія живе у її квартирі. Сім’ю вона там далеко так і не завела. Всі звикають один до одного.

Коли таємниця розкрилася, батько переживав дуже. Він не знав, як поводитись у цій ситуації. Тільки після поминок він підійшов до Марії й сказав:

– Мамо, не залишай мене більше…

КІНЕЦЬ.