– Таня, вставай, – гукала доньці Надія, – проспали!

– Ну, проспали і проспали, – потягаючись у ліжку, сказала Тетяна, – що так гукаєш?

Мама заглянула в спальню і знову гукнула: – Вставай дитино! У тата день народження, хоч раз давай зберемося швидко і поїдемо вже на його улюблене озеро!

– Хочу нагадати, – невдоволено буркнула Таня. – Що дитині вже двадцять п’ять років, дитина вже доросла!

– Нам все одно з батьком, – гукнула мама. – Скільки тобі річків, ти для нас завжди дитина!

– Та, встаю я, встаю, – сказала Таня. – Треба було мені одразу на озеро приїжджати, а не ночувати у батьків!

– Я все чую, – сказала мама. – Припини нести нісенітницю.

– А ти припини підслуховувати, – озвалася вона. – Сказала ж, що встала!

Через п’ятнадцять хвилин Таня спустилася снідати, але батьки на неї чекали біля машини, їхати довелося голодною. Вона підійшла до батька, обійняла його, поцілувала і сказала:

– Тату, рідний, привіт! Я вітаю тебе з днем ​​народження, бажаю тобі міцного здоров’я, благополуччя, успіхів, щастя, бережи маму, я тебе люблю! Подарунок вручу на озері!

Батько посміхнувся, міцно обійняв дочку, подякував їй, подивився на дружину, та схвально кивнула.

– Поїхали, дівчатка, – скомандував він. – Сідайте!

Мама, як завжди, сиділа поруч із татом попереду, Таня зручно вмостилася на задньому сидінні.

Дорога до озера зайняла майже дві години. Тетяна з батьками із самого дитинства їздила на це озеро. Вигляд там був просто чудовий: рівна гладь води була схожа на величезне дзеркало. Сонячні промені, падаючи на його поверхню, ще більше посилювали цей ефект, а сосни, виглядали як потужні старовинні стражники, цього загадкового місця. Незважаючи на його популярність, там було чисто. Стояли контейнери для сміття, невеликі альтанки. Усі за собою прибирали. На думку Володимира, батька Тетяни, це і показує, яке ставлення у всіх до цього чудового місця.

Потроху почали приїжджати батькові друзі зі своїми сім’ями, всі метушилися, готували.

Подарунки вирішили дарувати пізніше, спочатку треба було перекусити. Таня поїла трохи салату, запитала у мами чи потрібна її допомога і, отримавши відповідь, що помічниці не потрібні, з чистою совістю пішла гуляти вздовж озера. На годиннику було близько п’ятнадцяти годин, до головної частини застілля ще години три, так що часу було більш ніж достатньо.

Таня йшла вздовж берега і роздивлялася човни, що були попереду біля невеликого причалу. Гладь води була рівною, і човни, стояли практично нерухомо, як дерева, у яких є коріння, лише один з них злегка погойдувався. У міру того, як Таня підходила ближче, вона почала розрізняти амплітуду коливань цього човна. – Дивно,— подумала вона,— може хтось у ньому лежить?

Коли до причалу залишалося менше десяти кроків, усі сумніви Тетяни розвіялися, один із човнів не був порожнім, у ньому хтось лежав! Усміхнувшись, вона зробила крок на причал, дійшла до цього човна і застигла: її погляду відкрилася дивовижна картина отримання задоволення від прослуховування музики. У човні лежав молодий чоловік у навушниках, із заплющеними очима підспівував, ледве помітно виписував руками піруети, а наприкінці взагалі почав рухати ногами і руками синхронно.

– Це я вдало прийшла, – сідаючи на причал, подумала Тетяна. – Сміх, та й годі!

Вона сиділа і дивилася на нього, він співав, вона хихотіла, так тривало ще кілька хвилин, доки молодому чоловікові, що лежав у човні, не зателефонували.

– Що значить де я, – невдоволеним тоном відповів він. – Лежу тут у човні і співаю, приїду додому відразу, як захочу!

На тому кінці дроту хтось почав сваритися і розмова перервалась. Потім музика була включена знову і, юнак продовжив свої танці.

– Круто, – не втрималася Тетяна, – добре танцюєш!

– Ох, ти ж!, – схопився на човні молодик. – І давно ти тут сидиш?

– Не дуже, – посміхнулася вона. – Але телефонну розмову чула, а ти від кого тут ховаєшся?

– Від не розумних питань, – буркнув хлопець, виходячи на причал з човна. – Втік від усіх, як і ти, втім!

– Не вгадав, – усміхнулася Таня. – Я гуляти пішла, мої он там шашлик смажать, а твоя компанія де?

– А ти всім стільки запитань ставиш, – невдоволено відповів він. – Чи тільки мені?

– Всім, – сказала вона. – А тим, хто ховається в човні і танцює під плеєр із заплющеними очима, ще більше!

– Ну й даремно, – сердито вимовив юнак. – Нам, чоловікам свобода потрібна, а  не допити ваші з питань, де був та з ким був, зрозуміло тобі?

– Які ми ображені та серйозні, – хихикнула Таня. – Тебе образив хтось чи що?

– А я по-твоєму схожий на того, кого можна образити, – остаточно не втримався молодий чоловік. – Так виходить?

– Знаєш, – сказала Таня, встаючи з причалу. – Коли ти лежав у човні і насолоджувався від музики, ти мені більше подобався.

– А не було чого до мене лізти, – пирхнув він. – Навіщо прийшла?

– Тебе заспокоїти, – різко сказала Тетяна. – А то закипиш зараз!

Вона раптово зачепила хлопця і він пірнув у воду.

– Нормальна?, – вигукнув він, вибираючись на причал. – Ну, почекай, я зараз вийду!

– Ось ще, – засміялася Тетяна. – Спіймай спочатку! Таня побігла до батьків щосили.

Незадоволеного молодика слідом за нею не було, і Таня спокійно повернулася на день народження батька. Всі вже розсілися по своїх місцях, Таня приготувала подарунок, благо він поміщався в конверт, підійшла до батька і вручила його зі словами:

– Татусю, я знаю, як ти любиш різні пригоди і, особливо польоти, тому я дарую тобі політ в аеротрубі , насолоджуйся!

Батько засяяв, обійняв дочку, поцілував і сказав: – Дякую, моя дівчинко!

Таня присіла на своє місце і почала уплітати найсмачніший шашлик, друзі батькові дарували подарунки. Коли частування було з’їдено, батько дістав гітару. Співали пісні, жартували, купалися. День народження батька вдався на славу!

Багато запрошених до двадцяти третьої години почали збиратися додому.

– Володю, ти вже вибач, треба їхати, – сказав однокласник Петро. ​​– Не люблять мої дівчата на природі ночувати.

– Нічого страшного, – прощаючись з другом, сказав Володимир, – був радий побачитися!

Батько Тані вже поставив намет, розвів ще раз багаття, сидячи біля вогню зі своєю дружиною, він тримав її за руку, щось шепотів на вушко, потім підняв очі на дочку і сказав:

– Таня, а коли ти заміж вийдеш у нас?

– Почалося, – голосно видихнувши, сказала вона. – Хоч одне свято, хоч один вечір, можна без цього питання, га?

– Чому ти одразу так дратуєшся, – уточнила Надія. – Ми тебе любимо і бажаємо тобі щастя.

– Любіть менше, – схопилася Таня з місця. – Це моє життя, нема чого в нього лізти!

Таня ніколи так сильно не ображалася на батьків, як зараз. Вона попрямувала від багаття до берега озера, довго йшла вздовж і розмірковувала, нарешті, присіла і почала жбурляти каміння у воду. Один, другий, третій і чим більше вона знаходила каміння і жбурляла їх, тим більше ображалася.

– Правильно я все про тебе сказав, – несподівано пролунав знайомий чоловічий голос за спиною Тані.

Таня здригнулася і різко обернулася. Вона довго вдивлялася в сутінки, але ніяк не могла зрозуміти, де стоїть цей меломан? Наче відчуваючи, про що вона думає, він вийшов з тіні дерева, посміхнувся і сказав:

– Я дивлюся, тепер тебе треба заспокоїти?

– Спробуй, – схопилася з місця Тетяна. – Може, знову поплавати хочеш?

Молода людина наближалася до неї повільно. Цей самовпевнений хлопчисько був досить високого зросту, коротка стрижка, широкі плечі. Він підійшов до Тетяни, вона ледве діставала йому до вуха, подивився на неї і запитав:

– Сама поплаваєш чи тобі допомогти?

Вона посміхнулася і відповіла: – Тільки разом із тобою, одна купатися я не піду!

Недовго думаючи, він взяв її на руки, і одягнений почав заходити в озеро. Вода була дуже теплою, він чекав, що вона почне висловлювати неадоволення, але Таня не стала цього робити, вона ще сильніше обняла його за шию і притулилася до нього. А він міцно тримав її у своїх сильних руках. Таня зістрибнула з його рук і попливла, він плив поруч із нею.

– Чудовий вечір, – сказала вона. – Дякую, що остудив!

– Тобі це було потрібно, – сказав він. – Як мені вдень, теж, до речі, дякую!

Місяць відбивався у воді, відблиски високих сосен на поверхні озера створювали дивовижні картини, а зоряне небо та спів нічних птахів лише доповнювали чари цього казкового місця.

– Я випадково це місце знайшов, – сказав юнак. – Теж сьогодні образився і поїхав із міста, а ти?

– У батька день народження сьогодні, я здається, говорила тобі, – відповіла Таня. – От і приїхали відзначати, ну а далі ти бачив.

– Попливли до берега, – запропонував він. – А то загублять тебе, навіщо зайві переживання?

– Попливли, – погодилася вона, – Та й сушити одяг треба.

Вони вийшли на берег, присіли поряд. Він зняв футболку та відтиснув її. Вона глянула на нього і посміхнулася. Він встав і сказав:

– Пішли, переодягнемо тебе, занедужаєш ще!

– А тобі є у що переодягтися? – поцікавилася Таня. – Ти ж можеш також занедужати?.

– Мені нема в що, – відповів молодик. – Я в чому був, у тому й поїхав!

Коли батьки побачили дочку з невідомим хлопцем, вони дуже здивувалися.

-Доброго вечора, – привітався він, – ви не турбуйтеся, ваша дочка в порядку, ми просто купалися.

– Тато, позич, будь ласка, йому сухий одяг, – попросила Таня, – у нього змінного немає.

Володимир простяг руку хлопцеві і запитав:

– А ти взагалі, хто?

– Михайло, вітаю вас з днем ​​народження – простягаючи руку батькові Тані, сказав він, – ми вдень з вашою дочкою познайомилися, а тут дивлюся, сидить одна, ну і пішли скупатися, вода тепла.

– Все зрозуміло, дякую за привітання, – сказав Володимир, – зараз ми вас переодягнемо, правда я повніший за тебе, ну, нічого, висушимо твої речі».

Поки вони переодягалися, батьки Тані були здивовані.

– Треба ж так, – сказала Надія, – ніколи ні про що не замовчувала, а тут вдень познайомилася, ні слова не сказала, та ще й в одязі купатися пішла, дивно …

– А що, – сміявся чоловік, – було б краще, якби вони без одягу купалися?

– Все тобі жарти, – відмахнулася Надія. – А я переживаю!

– А ти кинь це робити, – сказав Володя, – Гарна пара, подивися тільки!

Тетяна та Михайло переодягнулися і вийшли до багаття. Одяг Володі, досить смішно виглядав на худорлявому Михайлу, але самого Михайла це анітрохи не бентежило. У Наді склалося враження, що цей хлопець нікуди більше від них не піде, що він залишиться в їхній сім’ї, оскільки поводився дуже впевнено і спокійно. Ні тіні сумніву в собі, жодної незручності, ніби він завжди був тут і лише ненадовго йшов кудись і ось повернувся.

– Зараз вони тебе питанями засиплять, – тихо сказала Таня Михайлу. – Тримайся.

– Нічого страшного, – відповів він їй. – Це нормально.

Таня та Михайло розташувалися біля багаття, Надія налила всім гарячого чаю, співали птахи, потріскували дрова в багатті, нарешті Володя почав:

– Розповідай Михайле, хто ти, звідки і які у тебе на нашу дочку плани?

Бачачи, як Таня напружилася, Михайло взяв її за руку і почав відповідати:

– Мене звуть Михайло Євгенович Клопотенко, я єдиний син своїх батьків, всі живі, здорові, слава Богу! Мені двадцять сім років, працюю в компанії свого батька, у нас невелика мережа магазинів по Києву. Батьки дістали питанням, коли я одружуся? А я не витримав і поїхав сьогодні з дому, у прямому розумінні слова, куди очі дивляться, їхав доти, доки на це озеро не натрапив. А тут Таня. Так що, можливо, я скоро одружуся з вашою дочкою, якщо вона, звичайно, не заперечуватиме. Якщо стисло, то це все.

Надя та Володя відкрили рота. Повисла пауза. Тишу порушив сміх Тетяни, з нею разом засміявся Михайло, потім Володя, а потім і Надія.

– Де твоя машина, – поцікавився Володя, – далеко звідси?

– Ні, не дуже, – відповів він, – а що таке?

– Ходімо, переженемо сюди, ближче, – підводячись з місця, сказав Володя, тобі так спокійніше, і мені, правда?

– Ви маєте рацію, – сказав Михайло, – ходімо.

Чоловіки встали та пішли.

Надія підсіла до дочки і запитала:

– Ти чому мені нічого не сказала?

– А коли, – здивувалася Таня, – ти ж із гостями за столом, ну ти чого мама?

– Добре, не ображайся, – сказала Надія дочці. – Не будемо ми вас більше запитаннями діставати, зараз машину переженуть і йдіть, погуляйте, чи, хочеш, ми з батьком підемо?

– Хороша у мене мама, – засміялася Таня, – якщо можна, сходіть із батьком, прогуляйтеся, але недовго!

Надія засміялася. Чоловіки припаркували машину Михайла поряд із машиною Володі. Надія покликала чоловіка прогулятися вздовж берега.

– Ви коли назад, – уточнив Михайло, – у місто?

– Завтра, – сказала Таня, – адже неділя, у понеділок на роботу всім.

– Так, точно, – відповів він, – усім на роботу.

– Добре ми з тобою сьогодні повеселилися, – засміялася вона, – одні твої танці в човні чого варті.

– Музика мене чудово відволікає, – усміхнувся Михайло, – запитати тебе хотів, можна?

– Звичайно, – відповіла Таня, – питай!

– Телефон ти мій сьогодні намочила, – усміхнувся він, – можливо, запишеш мій номер, а я відновлю сім-карту і зв’яжемося, є ручка і листок?

– У батька напевно є і ручка, і листок, – відповіла Таня, – зараз повернуться і попросимо, мій телефон теж все, адже я про нього забула, в джинсах лежав.

Володимир та Надія повернулися до багаття. Листок та ручку в машині батька знайшли, телефонами обмінялися.

– Давайте лягати спати, – сказав Володимир, – день був насичений, завтра за кермо.

– Я в машині ляжу, – сказав Михайло, – це вже звичка.

– Добре, як тобі зручно, – відповіла Надія, – добраніч.

Тетяна з батьками пішла до намету.

Михайло відкинув сидіння водія, влаштувався і задумався:

– Треба ж, який дивовижний день. Приїхав ображений на всіх, познайомився з дівчиною, викупалися в одязі, але… я щасливий! Жодної образи на своїх батьків, після знайомства з батьками Тані. Що це зі мною? Може, просто все так і мало бути?»

Йому не спалося, він згадував, як образив своїх батьків і поїхав, як ображався вдень на Таню і як тепло йому було в колі цієї родини сьогодні ввечері. Хвилювання на душі змінилися якимось невідомим раніше теплом, яке почало охоплювати все його тіло. Несподівано для нього самого стало так радісно і світло навколо, він вийшов з машини і застиг. Перед ним стояла Таня.

– Не можеш заснути, – запитала вона його, – як я?

– Не можу, – відповів він їй, – а може і не хочу навіть!

Він підійшов до неї і обійняв її, вона притулилася до нього і заплющила очі, він нахилився до її обличчя і поцілував її… Їм здавалося, ніби весь ліс навколо них усміхнувся, стали яскравішими зірки на небі і ще рівнішим дзеркалом стала гладь води. Михайло обійняв Тетяну і сказав:

– Сьогодні вранці я поїхав з дому і зовсім не знав, куди я їду, виявляється, я їхав до тебе назустріч!

– Яка ж я рада, – відповіла вона, – що ми тепер є один у одного!

КІНЕЦЬ.