Після того, як у Світлани не стало чоловіка минуло два тижні і жінка починала приходити в себе, збираючись на дачу, яку потрібно упорядкувати перед довгою зимою. Вона втратила масу дрібних турбот, повністю занурившись у свої переживання. Потрібно вибиратися із цього стану. Адже є заради кого жити.

Син із невісткою підтримували її, як могли, треба віддати їм належне, та й собі: гарного сина виховала, а той у свою чергу вибрав правильну дівчину для життя, а тепер бабусі на радість ростуть двоє прекрасних онуків. Ось тільки з думками про них вона і збиралася цього осіннього ранку на дачу, щоб повернутися в свої щоденні турботи, відволікаючись від горя.

Світлана відчинила двері будиночка своїм ключем, заходячи всередину, щоб поставити на тумбочку сумку та переодягнутися. Погода була просто чудова. Дерева вже стояли в кольоровому вбранні, сонечко ще світило і пригрівало, зігріваючи перед довгою зимою.

У кімнаті було все так, як залишив її чоловік, це він був останнім на дачі, а по приїзді додому йому стало зле. Світлана викликала швидку, ті вчасно приїхали, але допомогти чоловіку не вдалося. Леонід не стало, про що їй повідомили телефоном вранці наступного дня.

Жінка присіла на стілець, сльози знову почали котитися її щоками, мало прийняти рішення більше не переживати і не плакати, треба ще виконати це в реальному житті, але як? Все навколо нагадувало не тільки про чоловіка, а й про спільно проведені роки.

Стіл біля вікна вони привезли сюди від старого гарнітура, коли робили ремонт у квартирі, ще довго сперечалися, в яке місце його краще поставити. Світлана казала, що найкраще місце для нього біля столу, а Леонід сперечався, що там йому не місце, треба встановити його в коридорі.

Чоловік любив розслабитися, приїхавши на дачу, він немов дитина, що дорвалася до безкоштовного морозива, починала свято свого живота. Любив посмажити шашлик, зварити юшку.

Світлана подивилася на ліжко, де востаннє спав чоловік, раптом помітила якийсь червоний предмет. Може, він щось залишив? Вона підійшла, щоб розглянути ближче, виявивши на місці парасольку. Дивно, чия він? Світлана взяла в руки цей предмет, почала крутити, згадуючи, у кого вона могла його бачити, хто його загубив.

Жінка забулася трохи свої пережиття, перебираючи в голові імена тих, хто міг тут бувати. Невістка не була цього літа жодного разу на дачі, тому що вони приїхали вже після того, як не стало чоловіка, подруга теж тут не з’являлася, та й пам’ятає вона її парасольку. У Зої була світла, квітчаста парасолька, вони ось недавно йшли під нею, після того, як відвідали Леонідаву могилку.

Ніхто не міг залізти і залишити точно, оскільки замок і вікна були цілими. Чий це предмет? Ось так загадка.

Переклавши цю річ на стіл, їй вдалося відволіктися від сумних думок про втрату чоловіка і переодягнутися, але весь день думки були поглинені цією червоною парасолькою. Світлана будувала різні версії того, що могло тут статися, як предмет опинився на ліжку, а потім вирішила, що може хтось запитає про загублену річ, і загадка вирішеться.

Перевернувши бочку з водою, знявши штори з веранди та альтанки, зібравши речі з вулиці, занісши їх у будинок Світлана вирушила до городу, щоб перевірити, чи все було зроблено. Вони з чоловіком не сіяли багато, бо жили вдвох, а дачу використовували як місце, куди можна було приїхати і відпочити. Це була ідея Леоніда встановити великі гойдалки, мангальну зону, альтанку для відпочинку. Світлани зітхнула, ось як буває, хотів тільки пожити на пенсії, а не зміг.

Справи були закінчені, залишилося вмитися, перекрити воду на зиму, вимкнути рубильник з електрикою, та переодягнутися. Хвіртку відкрила сусідка, вони з Світланою подружилися кілька років тому, в момент придбання цього будиночка, а приїжджаючи сюди, жінка відразу вирушала до дачної подруги в гості.

Рита привіталася, спитала, як у тієї справи, чи все вони з Леонідом зробили до зими. Світлана мовчала, тому що зупинити цю жінку було складно, та й так важко озвучувати новину про втрату чоловіка.

Наприкінці довгого монологу сусідка уточнила, як почувається Світлана, адже два тижні тому вона погано себе почувала. Рита згадала, що була на той момент, але Леонід не покликав дружину, сказавши, що та лежить, погано себе почуває. «Ти це, подруга не жартуй, а то он Тоні, яка там далі живе, також зле стало, так швидка не довезла».

Світлана не розуміла про що Рита говорить, що вона розповідає, не було її тут. Зупинивши жінку, вона все ж таки розповіла, що Леоніда більше немає і поквапилася на автобус. Вона вже сиділа всередині автобусу, що віз її додому, як почали доходити слова Рити, в будинку хтось був або чоловік навіщось обманув сусідку, щоб та пішла. А чому б не сказати, що дружина просто не приїхала з ним разом? Дивна ситуація.

Минув тиждень, якось Світлані наснився чоловік, він чомусь уві сні просив у неї вибачення, вона не розуміла правда за що, слів було небагато, просто фраза: «Пробач мені».

Жінку не покидало дивне відчуття. Вона згадала слова сусідки про те, що хтось був у будиночку в останній день, який Леонід провів на дачі. Жінка не наважувалася зателефонувати Зої, щоб обговорити ситуацію, оскільки та була великою пліткаркою і тут же розповіла б усім, кому тільки могла б.

Світлана з Леонідом жили, як усі, але ось вже ревнива дружина дісталася чоловікові, про це він часто говорив друзям на посиденьках, скаржачись на дружину. Правда ідеальною поведінку чоловіка ніколи назвати було не можна, на гарячому Світлана його ніколи не ловила, але натяки на зраду відчувала постійно.

То, він затримується після роботи на нараді і приходить додому зі шлейфом жіночого парфуму, то дама, що проходить повз, не просто вітається з ним, а посміхається, якось підозріло мило. Леоніду завжди вдавалося виплутатися з усіх цих колотнеч, роблячи винною дружину. Він знаходив собі виправдання, переконуючи Світлану у цьому, що її ревнощом немає межі.

За тиждень до того, як не стало чоловіка зателефонувала жінка на його телефон, взяла слухавку Світлана, а чоловік у цей момент неабияк захвилювався. У телефоні мовчали, хоча було зрозуміло, що зв’язок добрий. Жінці здалося це дивним, але чоловік знову переконав її в тому, що їй здається одне й те саме. Мало хто міг помилитися номером. І справді, подумала вона, могли ж просто не туди зателефонувати.

Сон повторився через два тижні, він також вибачався перед дружиною, не відомо з якої причини. Світлана розповіла якось своїй подрузі і про парасольку, і про слова Рити, сусідки по дачі, і про сон. Подруга, подивившись дивним поглядом на Світлану, раптом сказала їй фразу: «А, знаєш, Світлано, я ніколи тебе не розуміла, ти немов у рожевих окулярах все життя прожила. Чоловік тобі направо і наліво зраджував, а ти наче й не помічала нічого».

Світлана промовчала, а проводячи подругу, задумалася над своїм життям. Чи вона так прожила його? Ніхто вже не дасть виправити всіх помилок, щось змінити, ніхто не дасть прожити життя заново, а так хочеться.

Вона завжди відчувала присутність іншої жінки, але було простіше не помічати, вдавати, що нічого не відбувається. З дитинства Світлана була скромною та спокійною.

Сварки та розбирання – це зовсім не для неї. Вона зовсім не вміла сваритися, не тільки з чоловіком, а й скрізь у суспільстві. Не могла відстояти щось на роботі, просити якогось підвищення, доплати, вихідних. На підприємстві вона відчувала себе потрібною і важливою, без якої просто не обійтися, насправді ж нею просто користувалися і часто безкоштовно. Вона не несла черствих пряників у магазин, щоб повернути гроші, соромилася. Отак і прожила своє скромне життя.

Встаючи з ранку, Світлана підійшла до вікна. Який похмурий був ранок. Все небо затягнуте чорними хмарами, сонце сховано геть, небо готувалося викинути щось суворе та холодне. Піднявся вітер, що кружляв і наводив смуту ще більше, цього похмурого ранку.

Вона відчула знову важкість на душі, останнім часом часто відчувала це. Стелла набрала номер швидкої, розповідаючи дівчині на тому кінці слухавки, що з нею відбувається. Важкість віддавала у ліву руку, Світлана відчувала слабкість. Жінка сказала їй відчинити двері, сісти на диван.

У момент прибуття швидкої жінка лежала біля дивану. Вона змогла відчинити двері, але дійти до дивана сил просто не вистачило.

Світлані пощастило, її витягли з того світу, даючи неначе другий шанс. Коли вона лежала в палаті, там у відділенні, раптом подумала, навіщо їй все це? Зраджував чи ні, яка вже різниця. Вона не може прожити все життя наново, не зможе поміняти себе відразу, але може ще трохи пожити заради онуків.

Схвильований син, який приїхав по першому ж дзвінку до матері, сказав, що більше вона тут не залишиться. Нема чого їй тут жити на самоті, коли є він та його родина.

Квартиру Світлана продала, їй помагали діти. Переїхала ближче до своїх, купила там квартиру поряд і почала гуляти з онуками. Турботи з дітьми повністю поглигнули її, заглушуючи негативні думки у голові. А ту злощасну, червону парасольку Світлана віднесла перед від’їздом до чоловіка на могилку і залишила її там.

КІНЕЦЬ.