Аж цілих 11 років я по чужим людям ходила, так вийшло, набридала їм і чого добилася? Все одно не хороша в кінці залишилася, я їм хорошу квартиру залишила з усією обстановкою, а тепер знову претензії до мене? Ось така вдячність тепер, – мені поскаржилася якось сусідка Світлана.

Світлані вже майже 60 років. Вона вже багато років працює професійною нянею, знається гарно на цьому.

Спочатку Світлана, багато років тому працювала в садочку, але потім ціни пішли в гору, зарплата маленька, тому вона вирішила влаштуватися нянею. Там і ціну собі можна скласти, і заробітки набагато вищі.

– Дмитрові моєму 24 роки виповнилося, коли він одружитися надумав, – згадує зараз ті часи пані Світлана, – мені і так довелося ростити його одній чимало років, з чоловіком ми розлучилися ще коли нашому синові було 6 років, він тоді був зовсім маленьким, а через кілька років після того, як ми розійшлися, то я про нього нічого не чула, навіть не знала де він тепер знаходиться. Якось все недобре склалося так.

На той час, зарплата вихователя в дитячому садочку була досить маленькою за всіх часів, це ж ні для кого не є секретом, так що Світлана ще й підробляла, під час вільного часу, щоб у сина було найнеобхідніше. Старалася, як могла, загалом.

Добре хоч, що жили вони тоді разом з її старенькою мамою і не платили великі гроші за оренду. Інакше і зовсім важко їй було б, сама б вона точно не впоралася.

– Яке орендувати, – згадує зараз Світлана, коли хтось запитує її про ті роки, – двокімнатна квартира у нас мамина була прохідна, з чоловіком було почали жити в його однокімнатній, але після того, як шлюб наш швидко розвалився і ми розлучилися, то я з сином своїм повернулася жити до мами. Так і жили з сином в прохідній квартирі. Мама нічого нам, особливо, не говорила, але своєю окремою кімнатою нам не поступилася, та ми й не вправі були щось просити у неї, адже вона ясно дала зрозуміти, що свій вибір вона вже зробила.

Дмитрику на той час вже було 15 років, коли не стало бабусі і в окрему кімнату переїхав жити вже він сам: так мама вирішила, що підростаючому хлопчику краще в окремій кімнаті жити, щоб йому там було комфортно, а вона сама вже якось впорається, що вже їй потрібно, а у нього має бути майбутнє хороше, йому потрібно більше.

– І ось одного дня Дмитро як сказав мені, що одружується, а жити вони зі своєю дружиною планують прийти до нас в квартиру, так у мене в очах почорніло, – згадує Світлана, – це ж точно не годиться так. Вони молоде подружжя і я поруч з ними постійно буду жити, під дахом одним, ще й рахується в кімнаті одній. Ніякого життя так не буде нормального.

Тоді Світлана стала думати, шукати, запитувати. І надумала: з роботи вона відразу звільнилася, хоча і два десятка років не змінювала робоче місце, виховувала спочатку батьків, потім до неї в групу ходили вже їхні діти, її дуже цінували та поважали усі люди, адже знали, що вона людина дуже старанна і відповідальна. В своїй професії вона була найкраща і багато людей добре дуже знали це.

Правда, заробляти у жінки добре так і не виходило за всі ці роки. А син теж зірок з неба не хапав: він не пішов би на орендовану квартиру жити – не назбирав би Дмитро навіть на кредит, на початковий внесок, не те що на окреме житло.

– І поїхала я, майже на старості років, на заробітки в Італію, – каже Світлана, – і плакала ночами, що я тепер в прислугах, начебто, адже маю виконувати забаганки господарів, слова свого сказати не маю права, така робота. І господарі різні траплялися мені, деякі за весь день і поїсти не запропонують, а часу немає, адже догляд потрібний за господарями цілодобовий. Доводилося мовчати на усі докори, необґрунтовані вимоги, постійні якісь претензії. Я ж «прислуга з проживанням». Треба було ще й готувати, і прибирати, і за тваринами домашніми дивитися.

А вже після кількох перших і найважчих років Світлані пощастило: попалася дуже порядна сім’я. І за кордон з ними відпочивати їздила, і вихідні вони жінці дуже часто давали, дуже шкодували її, бо знали про її нелегку долю, і ставилися по-людськи, як до людини зі своєї сім’ї, і премії щедрі платили.

За цей час у сина з невісткою народився син, молоді задоволені були: не треба вирішувати проблеми з житлом, навіть ремонт якийсь зробили і перепланування, з прохідної кімнати вийшла темна спальня, зате окрема.

А Світлана за ці роки змогла накопичити гроші на маленьку однокімнатну квартиру.

– На жаль, стареньких батьків моїх господарів не стало, мої послуги стали їм не потрібні, зрозуміло, – з сумом в очах розповідає Світлана, – мені, звичайно, дали шикарні рекомендації, пропонували перейти жити в сім’ї родичів моїх господарів, але я вже просто втомилася, ще й вік давав своє. Хочеться свого кута, та й заслужила я пенсію. Вирішила, що вистачить, куплю квартиру, а вже, якщо важко буде на пенсію одну прожити, то буду сидіти вже з малими дітьми, як няня з погодинною оплатою, щоб не дуже втомлюватися, щоб відпрацювала і повернулася додому відпочивати.

Поки тривали всі ці клопоти з купівлею квартири, Світлана прийшла жити до сина з невісткою. Якщо правильно розсудити – до себе додому повернулася жінка. Але начебто і в гостях вже рахується, бо в її квартирі інші господарі.

– Незадоволені були діти, що я повернулася додому, – згадує Світлана, – це м’яко сказано. Всім видом і син, і невістка мені давали зрозуміти, як я їм заважаю. З онуком довелося ділити одну кімнату, вони обоє мене кожен день запитували у мене: «Ну що там, ну коли вже купите ту квартиру і переїдите жити до себе».

Світлана хотіла купити собі квартиру в новобудові, щоб ремонт на свій смак зробити, щоб все з нуля організувати, але місяць проживши з сім’єю сина зрозуміла, що на час ремонту вона не витримає косих поглядів і претензій невдячних родичів.

Світлана купила квартиру вже не в новобудові, зате ремонт там був потрібний мінімальний, лише косметичний. В цілому, її проживання в своїй, але такий вже чужій квартирі, затягнулося на 2 місяці.

– Пішла вже я в свою другу однокімнатну квартиру зі справжнім полегшенням, – каже вона, – прикро було на душі мені, звісно, я їм все залишила, а приїхала, так не знала де мені навіть притулитися, щоб нікого не дратувати і ніхто ні в чому мені не докоряв. І хроплю, мовляв, ночами, і чай голосно сьорбаю і сміюся так, що соромно перед людьми. З онуком теж якось не зійшлася, він навіть на руки до мене не хотів йти, хоча я з ним гарно розмовляла, завжди пограюся з ним, печиво куплю, але невістка щоразу дивиться косо, щоб я дитині нічого не давала, хоча я завжди запитувала, що потрібно купити дитині.

– Ви ж чужими людьми сиділи, – дорікнула невістка, – як свій онук ріс і не бачили ви навіть, далеко були від родини, то ваш вибір був.

– Цікаво, – здивувалася Світлана, – а чому я поїхала чужих людей доглядати? Хто все це час в моїй квартирі жив і жити продовжує? Ви ж за цей час навіть не спромоглися відкласти хоч трохи грошей на своє власне житло, це довелося робити мені.

– Дмитре, – мовила невістка, – я ж казала тобі, твоя мама тепер докорятиме нас цим житлом. Я так і знала, що вічно цим мені докоряти будуть.

– Пів року ми з ними не спілкувалася, – з гіркотою говорить Світлана, – дзвоню синові – відповідає сухо і неохоче взагалі розмовляти, невістка телефон не бере, онук теж вже навіть не знає про моє існування. Ну добре, думаю, що вже тепер. Сама такого егоїста виховала, не треба було все віддавати до останньої крихти хліба, нехай би сам сьорбнув важкого життя, яке в мене всі ці роки було, може краще б зрозумів свою матір і поважав та цінував її хоч трохи.

Світлана швидко знайшла підробіток в своєму маленькому районі: вона гуляє з сусідським малюком, іноді нянею сидить з ним, коли батьки маляти про це просять.

Живе вона так, їй вистачає їй на все. А недавно про бабусю згадали: невістка зібралася в другій декрет йти і син телефонував, щоб домовитися: дружина вийде на роботу через пару місяців після народження, а сидіти з дитиною буде мама.

Світлана від такої почесної місії відмовилася: не потребували в ній, нехороша була, так і живіть самі.

– Сваха дзвонила мені декілька разів, після того, – каже жінка, – дорікала. Мовляв, вони далеко, доньці допомогти нікому, а я така-сяка, з чужими дітьми сиджу, а з рідним відмовляюся проводити час. Так відмовляюся. Бо мені з чужими дітьми простіше, мене чужі діти люблять, а батьки їх не надякуються і поважають мене. А для своїх і так все життя – безкоштовна служниця. Потрібна – кличуть, не потрібна – женуть.

– Правильно, Світлано, – заспокоює Світлану нова приятелька, її сусідка, з якою вони тепер багато часу проводять разом, добре ладнають і відпочивають, – ти і так все життя на сина поклала, лише заради нього стільки років жила, а подяки так і не дочекалася. Сама винна, але добре, хоч, що в старості схаменулася і взялася за розум. А склянки води ти від них при будь-якому своєму рішенні на старості років не дочекаєшся. Егоїсти, та й все.

А, можливо, варто було б погодитися, дивись, налагодилися б відносини між Світланою і сім’єю сина? І онуки стали б ближче до неї? Чи краще сторонитися таких дітей, адже вони лише добротою матері користуються? Але й старість вже дуже близько, роки вже не ті. Хто ж догляне її?

КІНЕЦЬ.