«Як же так виходить, — думав Максим, — що хоч і любиш людину, а взаєморозуміння немає». Вони одружені з Сонею вже п’ять років, по тридцятнику кожному, пора б і розсудитися, про майбутнє подумати, але Соня до цього явно не готова. Живе як бабка. Коли вони тільки одружилися, вирішили, що дитину заводити поки рано, та й кута свого у них не було.

Не біда, краще поки погуляти, пожити для себе, а там видно буде. Вважалося, що rроші в ро дині йдуть в загальний котел, але насправді це були гроші тільки Максима, все що заробляла Соня, вона витрачала виключно на свої наряди і і походи до стилістів, косметологів та інше.

Максим не заперечував. Він вважав, що сім’ю повинен утримувати чоловік, а дружина повинна створювати затишок в сім’ї. Але справа в тому, що і догляд за сімейним гніздом не особливо приваблював Соню.

Раз на тиждень доводилося nлатити за прибирання працівниці клінінгової компанії, і харчувалися вони в основному в громадському харчуванні.

Максимум на що була здатна Соня — це приготувати який-небудь легкий салат на вечір. І сьогодні, коли Максим знову заговорив про дитину, виявилося, що за цей час накопичити на квартиру у них не особливо виходить.

На пропозицію Максима стати трохи економніше, відмовитися від послуг прибиральниці, від поkупної їжі та інших надмірностей, Соня ніяк не відреагувала. Але Максим зрозумів, що вона до цього не готова. Розвивати тему Максим не став, але для себе вирішив, що надалі постарається заробляти побільше і економити потай від дружини. Влаштувався на другу роботу і став втілювати своє рішення в життя. Йшли роки.

Через зайнятість Максима особливо подорожувати вже не виходило, та й вік напевно став позначатися, і Соня стала замислюватися про те, що потрібно заводити дитину. Знову постало питання житла. Соня пригледіла одну квартиру і захотіла обговорити це з Максимом. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що Максим не сьогодні-завтра збирається оформити nокупку якоїсь однокімнатної квартири.

— Чому однокімнатної? — Ну, це буде тільки моя квартира і ти від неї відмовишся. Погодься, я тебе не обділив, ти як жила, так і продовжувала жити. Ці rроші результат того, що я працював вдвічі більше. — Ти роз лучаєшся зі мною? — Звичайно, ні.

Цю квартиру ми будемо здавати і далі зможемо разом продовжувати збирати на початковий внесок для іншої квартири побільше. Сподіваюся, тепер ти дозріла для того, щоб бути трохи скромніше в своїх запитах? «Як же так виходить, — думала Соня, — що хоч і любиш людину, а взаєморозуміння немає».

КІНЕЦЬ.