Ганну виро стила мати одна. Лише два роки тому вона дізналася, що Ольга Захарівна їй не рідна мати. Ольга та Світлана, дві дівчини, колишні однокласниці, вирушили на заробітки на інший кінець країни. Ольга – єдина дочка своєї матері, а у Світлани є старша сестра Галина та середній брат Борис.

Коли дівчатам було по двадцять три роки, Світлана зустріла Макса. Потім ваrітність і Макс. Світлана наро дила дочку. Дівчата вклали в неї все своє кохання.

Коли дівчинці виповнився рік, Світлана захво ріла і не одужала. Ольга дзвонила до Галини, коли Світлана захво ріла, дзвонила, коли подруги не ста ло. Марно. Родичів не цікавила ні Світлана, ні дочка. Навіть попрощатися не приїхали. Тоді Ольга удо черила Ганну.

Потім не ста ло матері Ольги, і дівчина з донькою повернулися до рідного села. І нікому не сказала, чия дочка Ганна… Ганні вже тридцять років, заміжня, живуть у Німеччині. Дівчина піклується про свою матір. Відремонтувала будинок, гроші надсилає регулярно. І ось вирішила, і сама приїхати, відвідати маму.

І не тільки… — Щось тебе rнітить, доню, — сказала Ольга Ганні. — Хочу відвідати Галину Володимирівну. І братика її, Бориса. Запитати, чи добре їм живеться? Ольга Захарівна застигла. Тільки зараз вона усвідомила, наскільки тяжка ця ситуація для дочки.

Галина сиділа у дворі, коли побачила, що до їхнього будинку йде якась незнайома дівчина! — О Боже! — ахнула вона. — Та це дочка Ольги! Дівчина зупинилася біля воріт у нерішучості. Дуже знайомо повела плечима. — Чого прийшла? – думала Галина.

— З Ольгою ми ж не дружимо. Ганна постояла біля її хвіртки, потім розвернулася і пішла. Галина Володимирівна проводжала її поглядом, і раптом побачила свою сестру Світлану. Начебто це вона йшла. Вона аж підвелася з лави, від приголомшливого порівняння. «Свєтка ж приходила!», — промайнуло в неї в голові…

– Не змогла я з нею поговорити. Їх не мучить совість за те, що не прийшли на допомогу хво рій сестрі, не проводили її в останній шлях, не цікавилися дитиною. Совість чи є, чи її немає. Від безсовісного життя ж гірше. — А тобі? — Байдуже! — Важко житимеш з таким почуттям, спокою у тебе не буде…

Ганна з Ольгою вечеряла, коли в двері постукали. Ганна пішла відчиняти. За хвірткою стояла Галина Володимирівна. Стоїть, nлаче. — Ну, привіт, дочко Світлани… Так? — Жінка витирала очі хусткою. — Так, — полегшено сказала Ганна. — Заходьте, тітко Галю, по новій знайомитимемося… Душа Ганни відкрилася для прощення.

КІНЕЦЬ.