— Танечко, дочко, твій дід залишив у сnадок будинок у селі, — сказала мені мама. — Який дід? Який дім?! Чому ти мені ніколи не казала, що в мене є дідусь?

— Ображена була на нього, за те, що кинув нас із матір’ю. От і не хотіла спілкуватися з ним. До села до мого діда треба було їхати не більше півгодини. Стара хата, паркан, що завалився.

Тут не ремонт потрібний. Тільки зносити та будувати новий будинок… Але на стіні мої(!) фотографії. Два роки, п’ять років, сім, фото з останнього дзвінка. Фото де я з дитиною на руках. Він знав, що став прадідом…

Потім я знайшла в ящику серванта листа : «Моїй улюбленій онучці Танечці». «Танечко, онучко кохана! На жаль, ми з тобою ніколи не бачилися. Але в цьому я сам винен.

Не склалося у нас спільне життя з бабусею, через її власну дурість і молодість. Не ображайся на матір, вона тебе дуже любить. Хоча ти і не знала мене, але в моєму серці була завжди.

Ти стала сенсом мого життя.Для тебе я побудував будинок, щоб хоч щось залишилося на згадку. із зеленим дахом. Він відрізняється від сусідніх будинків, ти одразу його дізнаєшся.

Прийми цей щирий подарунок від дідуся. Я тебе дуже люблю. Прощавай, Танечко. Твій дід Андрій!». Там же знайшовся ключ від будинку з адресою. Двоповерховий будинок з вітражними вікнами на першому поверсі.

Спереду була гарна велика веранда, а позаду будинку розташувався справжній дитячий майданчик. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене та мого сина.

Після церемонії прощання, я залишилася у тому селі. Ретельно оглядала всі речі й плакала, так жаліла, що не познайомилася зі своїм дідусем. Згодом ми переїхали жити у цей будинок. Я щодня дякую дідусеві за такий шикарний подарунок і дуже шkодую, що не встигла з ним познайомитися.

КІНЕЦЬ.