Сеня сидів на лавочці в довгастому коридорі, час тягнувся, і дві години проходили як ціла вічність. За великими дверима, що вели до кабінету, вирішувалося все життя маленького хлопчика. Він вчепився маленькими руками в лавку і заплющив очі. Представляючи, як звідти вийдуть його батьки, він візьме малознайому жінку за руку і назве її мама. І ці мрії були такі близькі, що він переставав на якусь мить дихати. Він уявляв як прийде до затишного будинку, де пахне випічкою, а на підвіконні тулиться кішка. Сеня весь час жив у дитя чому будинку, і навіть уявити не міг, що одного разу він зможе знайти будинок. Такий будинок, як бачив у фільмах, барвистий та затишний. Сеня знав, що жахливо сумуватиме за Ларисою Борисівною, з усіх вихователів він її любив найбільше.

Але він знав, що нудьга за нею не змусить його залишитися тут. Він фантазував як мама його забиратиме зі школи і вони разом ходитимуть осіннім парком. За тими дверима на кон ставилося все життя Сені. Жінка з органів опіки вкрай була незадоволена тим, що дитина піде жити в сім’ю, де є тільки мама. — Перестаньте. Подумайте тільки, я вже була за чоловіком за цією людиною. А зараз так обставини склалися, що він прийти не може, лежить у ліkарні після ава рії. Я навіть завірений папір принесла від нього, щоби все було за законом. Ви зрозумієте, як дитині, яку я хочу забрати до себе і подарувати їй із чоловіком кохання.

Незабаром новорічні свята, це буде нечесно, якщо воно залишиться тут. Я хочу йому купити перший особистий подарунок у сім’ї. Жінка відчинила двері і глянула на хлопчика. Він сидів рівно на лавці і дивився їй у вічі. Зоровий контакт продовжувався і в Сені потекли сльози по щоках. Він глянув у підлогу і важко зітхнув. Тоді хлопчикові захотілося скрутитися клубочком і лягти під цю лаву, щоби ніхто його не бачив і не чув. Його надії ніби падали на очах, і він не знав, що робити з цим далі. Жінка зайшла до кабінету і сказала: — Давайте, як виняток, дамо добро.

У кабінеті спала завіса напруги, і мама почала nлакати від щастя. Адже її мрія провести із Сенею свята відбулася. Тепер вони будуть однією великою родиною. Вона відчинила двері і закричала: — Сеня, хлопче, поїхали додому. Сеня подивився здивовано, трохи перевів подих і заплакав. Мама підійшла до нього і міцно обійняла, а він шепотів: «Мамо, матусю». Побачивши цю сцену плакали всі, хто ухвалював раніше складне рішення. — Я забираю його зараз, добре? — Свята все ж таки, забирайте, звичайно, тільки випадок ваш винятковий. Сеня взяв за руку маму і підійшов впевненим кроком у своє нове життя. До будинку, якому він так прикипів у фантазіях, і до кота, що мається на кухонному підвіконні.

КІНЕЦЬ.