Аня вже майже вирубилась, коли повернувся чоловік. Пішов на кухню, а через пару хвилин покликав її: — Ань, йди на кухню швидше. — Сплю я, — сонним голосом відповіла вона.

— Раз відповідаєш, значить не спиш. Не вередуй, йди сюди. — Вечерю розігієш сам. І посуд за собою помий, — сказала Аня, і додала буркочучи, — приперся посеред ночі, ще й спати не дає.

— Яка ніч? Десята година всього, — обурився чоловік. — Мені в шість вставати, — прокоментувала дружина. — Ну як знаєш. Але зауваж, якщо ти не прийдеш зараз на кухню, то завтра скандалити буде пізно.

— Не бери на «слабо». Не на ту напав. — Завтра сама будеш шко дувати, що не послухалася чоловіка. Мені треба було з тобою порадитися. Запитати твою думку.

— Ось завтра й влаштуємо нараду. — Завтра буде пізно. Ти не встанеш? — Ні! — Гаразд. Ти прийняла рішення, тобі завтра і нести за нього відповідальність.

Почувся звук як відкривається холодильник, потім вдарився посуд. — Ти тепер будеш вчитися жити з нами, — тихо говорив чоловік. — Раз наша мама ігнорує нас, то нехай потім на нас не ображається. Аня насторожилася:

«З ким він там гворить?». — Ну а коли діти побачать тебе, вони будуть на сьомому небі від щастя, — знову почав бурмотіти чоловік. Аня все ж зважилася подивитися, що там її чоловік творить. Але тут почула, як діти прибігли на кухню. І відразу ж радісно заверещали.

Тут і Аня підскочила з ліжка. — Та що там таке? — Тату! Він наш! А мама дозволить? — прокричали діти. — Ну раз ви його вже бачили, то точно наш. І мама заборонити вже не зможе. Аня дійшла до кухні і побачила, як діти, сидячи навпочіпки, захоплено дивляться на чорного цуцика. — Що?! …

КІНЕЦЬ.