Досить таки вчасно, виходить, дочка все дізналася, адже 3 роки разом прожили, добре, що нажити вони не встигли нікого і нічого. Принаймні, нічого серйозного, – поділилася зі мною подруга Олеся.

– А як же так вийшло, що у них неприємності в сім’ї? – поцікавилася я, – Невже колишній зять навіть не сказав нічого?

– Мовчав, – відповідає Олеся, – рік зустрічалися, 3 роки в шлюбі, а відкрилося все випадково. Я, грішним ділом, все її народжувати квапила, дуже діток люблю, хотіла онука чи онучку глядіти, то таке щастя в родині.

Марині, дочці Олесі зараз 27 років, з Олегом вона познайомилася, коли була ще зовсім молодою, чоловік був на 12 років старший за неї.

– Але таким тоді солідним нам здався майбутній зять, – згадує Олеся, – сам приїжджий, кар’єру в столиці будує, правда, за 10 років в столиці він так нічого і не купив в плані житла, жив на орендованій квартирі, говорив, що гроші у бізнес свій вкладає.

– У мене ж не було родини, я жив сам, – говорив Дмитро рідним Марини, – мені так було простіше одному жити на оренді, одружимося і відразу придбаємо своє житло.

Житло, втім, у Марини своє було: бабуся по батькові заповіла їй свою невелику квартирку.

Наречений зрадів, авторитетно заявив, що добре, що на перших порах у них є де жити, а він як раз назбирає ще трохи грошей, щоб квартиру більшої площі купити, щоб без кредитів та великих переплат за відсотками впоратися переселитися усією сім’єю тоді.

– Після того, як молоді заяву подали в РАЦС, – пояснює Олеся, – з’ясувалося, що Дмитро розлучений. В пастораті все там вказано було, звісно, що моя Олеся туди ніколи не заглядала, не було потреби, та навіть думки такої.

– По юності одружився, пояснив чоловік, – в 18 років, сам тоді ще нічого не розумів, ні, ми швидко розлучилися і дітей у нас немає.

Марина трохи тоді заспокоїлася, батьки почали готуватися до весілля на якому, як з’ясувалося, з боку нареченого були присутні тільки столичні друзі і двоюрідний брат.

– У мене більше нікого і немає, – виправдовувався тоді Дмитро, ще й сумний вигляд робив, – так що тільки ви тепер, вважай і є моя сім’я.

– Заробляв Дмитро дуже добре, – каже Олеся, – до доньки ставився теж гарно, з нами був поважним, вони не дуже часто в гості приходили, але, якщо ми просили допомогти, то зять завжди приїжджав, жодного разу не відмовив нам в чомусь, тому ми спокійно й зверталися до нього. Загалом, сімейні справи з самого початку у них пішли добре, та й до нас зять ставився гарно.

Рік тому Марина задумалася про планування дитини. Правда, Дмитро зустрів її бажання без особливого ентузіазму, чим усіх дуже здивував: ну давай, якщо хочеш, але добре б пізніше, тоді краще буде для всіх.

Чому? Ну квартира твоя, невеличка, однокімнатна, а мені ще пару років збирати гроші треба, щоб дитина народилася в хороших умовах, в просторій квартирі, гадаю, що так краще для нашої сім’ї буде і тобі буде зручніше.

– Поки дитина маленька, – говорила марині Олеся, – їй і не потрібна окрема кімната, вона з мамою поруч буде, так що не тягни, ми не молодіємо з роками з батьком, хочеться в розумі й силі онуків няньчити, допоможемо тобі чимось, чим зможемо.

– Ну добре, – погодився Дмитро з доводами дружини, – давай. Тільки тоді давай вже твою квартиру продамо, купимо відразу побільше житло. Головне, щоб без кредитів впоратися, а то ти в декрет підеш , а платити кожен місяць з однієї зарплати буде важкувато, сама розумієш.

Марина погодилася, хоча батьки і заперечували: ну і що, що кредит? Однокімнатну здавати і платити відсотки, зате дві квартири будуть в активі.

Влітку вже практично всі документи були на руках і намітили зустріч з покупцем, а ввечері пролунав дзвінок у двері. Відкривати пішла сама Марина.

– Тато вдома? – на порозі стояв юнак років 17-18, – я Василько, мені дядько Олег цю адресу назвав, – пояснив хлопчик ошелешеній Марині.

Олегом звали того самого двоюрідного брата, єдиного родича з боку чоловіка, який був на весіллі Дмитра. А сам Олег неспокійно м’явся в дверях, не знав, що йому сказати на це.

– Уявляєте, – сумно говорила марина у мами, – Василько до тата вступати до інституту приїхав. А на малій батьківщині у мого чоловіка Дмитра ще дочка 15-ти років залишилася. І рідні, включаючи батьків, повний набір. І всі живі-здорові. Все добре у них, от тільки батька поруч немає.

Як виявилося вже згодом, так, Дмитро не брехав, одружився він дуже рано, в 18 років, швидко розлучився, всього через три роки. Після чого поїхав до столиці влаштовувати своє власне життя.

Тільки чоловік Марині промовчав, що від першого шлюбу у нього залишилося двоє дітлахів, що батьки не змогли йому пробачити того, що дружину він залишив з двома дітьми мало не через тиждень після народження молодшої дочки, що не допомагав сім’ї практично нічим за всі ці довгі роки, поки діти росли без батька, а перша дружина була горда і на аліменти не подала, що його мати, батько і сестра допомагали їй, чим могли, бо дуже шкодували цю жінку з дітьми.

А в паспорт дітей батько вписувати не став. Дмитро не вважав за потрібне це робити.

– Той самий Дмитро з’їздив на малу батьківщину навесні, – розповідає Олеся, – він і повідомив синові адресу тата, а вже приїхати і подивитися на тата – ініціатива самого Василька.

Таку неправду Марина своєму чоловікові пробачити не могла і не пробачила, незабаром вони розлучилися, а Олеся благословляє небеса за те, що той самий Василько на порозі дому її доньки з’явився дуже вчасно, адже все могло бути по-іншому.

– Продала б дочка свою власну квартиру, – скаржиться Олеся тепер, – купили б спільне житло і що? І в разі розлучення – отримай на руки гроші і купуй хоч конуру в селі, і після батька успадкували б його частину діти. Так і живи зовсім з чужими людьми на одній кухні або знову продавай і отримуй копійки? Як же не пощастило моїй доньці з таким чоловіком. Тепер моя донька сумує за чоловіком, вважає, що потрібно було пробачити йому і якось жити далі. Але хіба можна пробачити Дмитрові, що він приховував свою сім’ю? Невже люди, які так легко брешуть не будуть брехати знову?

КІНЕЦЬ.