Ми з чоловіком жили, як мені здавалося, у щасливому шлюбі. У нас є син та донька. Ми виховували їх, вкладаючи в них все найкраще, що є в нас, але, як показали подальші події, цього було замало.

Дочка після універу переїхала до Італії. Там вона вийшла заміж за нашого, але дітей у них поки що немає. Приблизно в рік її переїзду її тато повідомив, що йде з родини.

Пізніше тільки я дізналася, що він пішов насправді до молодшої дівчини, але з двома дітьми.

Як же мені прикро тоді було… але в мене не було часу сумувати. Син тоді зв’язався з поганою компанією, треба було витягати його звідти. Хлопець наш із молодших класів мав справу з такою компанією.

Він постійно потрапляв у всякі неприємності. Знаєте, я щиро вдячна чоловікові, що, пішовши до іншої, він все ж таки не забув своїх дітей, і коли син потрапив у ту компанію, чоловік попросив у мене дозволу перевиховати нашого сина самостійно.

На жаль, погані звички сина змусили його дружину подати на розлучення. На щастя, вона не позбавила нас спілкування із 3 онуками. Коли син уже розвівся, сестра покликала його до Італії на підробітки.

І ось, коли я залишилася сама, зателефонував колишній чоловік і розповів, що у нього виникли якісь проблеми зі здоров’ям, він купив будиночок на дачі та запропонував жити разом.

Мені не було чого втрачати, я погодилася. Усі родичі засуджують мене за це і називають недалекою, але мені з колишнім добре, та й онуки недалеко.

КІНЕЦЬ.