Христина вийшла заміж за сусідського сина Степана. Знали вони один одного з дитинства, разом ходили до школи, разом бігали за поkупками до сільської крамниці. Подорослішавши, два роки тому наречені зіграли весілля. — Давай, швидше народ ж нам онука, доню. — Скучила за пелюшками? – засміялася дочка.

— Треба було мені сестричок і братиків народ жувати. — Часи тоді були важкі, доню. Та й ти наро дилася дуже слабкою, часто хво ріла. Це тепер так соком налилася. А раніше квола була. От і злякалася я ще дітей народ жувати. Тож тепер на тебе надія, — усміхнулася мати…

За півроку Христина оголосила про свою ваrітність. — Почнемо готуватися, — сказала мама, і обійняла дочку. — Ти «придане» дитині не куnуй. Після тебе багато добра залишилось. — Невже вистачить? — Здивувалася дочка. Наступного свого приходу Христина з подивом дивилася на гору дитячого одягу.

Тут і сорочечки, і пелюшки, і чепчики, товсті та тонкі пелюшки. — Мамо, ти все це зберегла? — Ну, так вони у відмінному стані. Навіщо витра чатися нові речі. Тим більше тут чиста бавовна, а сучасні всі з добавками.

Христині скоро вже народ жувати. — Не здумай іграшки куnувати. Твої ще збереглися, сказала мама. — Мамо, та де ти це зберігала? — Здивувалася дочка, розглядаючи свої дитячі іграшки. Дівчина дивилася на це багатство і начебто машина часу повернула її в минуле.

Вона брала кожну з цих ляльок і з кожною з них згадувала епізод зі свого дитинства. — Не будеш лаятись, що вони вже старі? — Запитала мати. — Ніколи. Це ми, люди дорослішаємо та старіємо. А іграшки залишаються такими ж… Коли Христину, разом із новонарод женою Оленою, привезли додому там їх, на комоді чекали іграшки. Тепер Оленка гратиме з ними. А у Христини нова, жива лялечка є. Красуня, з величезними зеленими очима.