Я сиділа в маленькій темній кімнаті, з важкими темно-зеленими шторами. Переді мною на столі лежали карти. А навпроти сиділа жінка з довгим чорним волоссям, в одязі, який схожий на циганський. — Навіщо я пішла до ворожки, — гарячково думала я, — ось навіщо, сама б розібралася.

— Сама ти Олександра, не розібралася б, — несподівано промовила ворожка, зловісним голосом, — тобі явно потрібна допомога і від моїх духів в тому числі. — Ви знаєте моє ім’я? — здивувалася я. — Я багато про тебе знаю, Олександра, — уточнила ворожка. — Не слухай чоловіка, роби як підказує серце, — сказала ворожка, — чоловік твій сам все зрозуміє, все буде добре, сили світла тобі допоможуть, благородну справу ти, Олександра, задумала. Я задумливо кивнула головою.

А? — хотіла було запитати я. — Все йди, більше нічого не скажу, все скоро сама дізнаєшся, — перебила мене циганка. Я вийшла з дому, де жила ворожка, і пішла по весняній вулиці, із задоволенням підставляючи обличчя ласкавому весняному вітерцю. Ноги самі привели мене до трохи похмурого будинку.

Я увійшла всередину, привіталася з вихователем на вході, мене тут уже все знають, тому ніхто і не зупиняє. Зайшла в групу до трирічним малюкам, до мене відразу кинулися двоє — хлопчик і дівчинка. Решта продовжили грати, не звертаючи увагу на те, що відбувається. Звикли вже, бідні дітки. Я присіла навпочіпки і Вася міцно мене обняв. Його сестра близнючка послідувала прикладу брата. — Саша, ти за нами прийшла, — трохи шепелявлячи, запитала Ксюша.

Так, — видихнула я. — Але після вихідних мені доведеться привести вас назад, — сумно додала я. — Ми знаємо, — серйозно додав Вася. -Йдемо одягатися? — запропонувала я. Нарешті, ми з дітьми вийшли з воріт дитячого будинку. Вася і Ксюша йшли підстрибом попереду мене.

А я йшла за ними, думаючи про те, що скаже чоловік, адже я не попередила його, що приведу дітлахів сьогодні додому. Коли ми прийшли додому, я виявила на столі записку: «Саша, я у відрядження на добу, тобі не зміг додзвонитися». Подивившись на телефон, я побачила вісім пропущених від чоловіка. — Гаразд, потім подзвоню, зараз він в дорозі напевно, — подумала я. Раптом хтось подзвонив у двері. Виявилося, це прийшла свекруха.

Я злякалася не на жарт, адже вона взагалі не знала, що я хочу дітей з дитбудинку уси новити. — І хто це у нас? — цілком дружелюбно запитала Світлана Михайлівна. — Це брат і сестра, я взяла їх в гості на вихідні з дитячого будинку, — вирішила не брехати я і злякано подивилася на свекруху.

— От і добре, — сказала свекруха, — діти, хочете пельменів домашніх, сама ліпила. А ще у мене тістечка до чаю є. Діти радісно закивали головами. — Тоді одягайтеся і підемо до мене в гості, — сказала свекруха. Ми всією юрбою вийшли на вулицю і пішли до Світлани Михайлівни, вона жила через два будинки від нас. Вдома у свекрухи ми все поїли її чудових пельменів, попили чай з тістечками. Потім посадили дітей дивитися мультики, а свекруха покликала мене на кухню допомогти з посудом.

— Саша, ти їх зовсім забрати хочеш? — запитала свекруха. — Так, — тихо сказала я і опустила голову. — А Міша що говорить? — Він думає, що це відповідальність і поки боїться, а мені їх шкода, Вася з Ксюшею не можуть чекати, вони і так вже рік в дитбудинку. — Я підтримую твоє рішення, вони чудові дітлахи, не бійся, якщо що — допоможу умовити Мішу, — сказала свекруха. Я здивовано дивилася на неї.

— Не дивися на мене так, я знаю що таке дитина з дитбудинку, це дуже важко, але зате, якщо все правильно зробити і правильно виховати, цілком хороша людина вийде, — сказала свекруха. — Що? — не зрозуміла я. — Міша, мій син, твій чоловік, з дитбудинку; я уси новила його, коли йому два з половиною було. Як побачила його за парканом на майданчику, так і прикипіла до нього всім серцем, відразу зрозуміла — це мій син.

— пояснила свекруха. Я сіла на табурет, намагаючись осмислити, що сказала свекруха. — Я нікому не говорила ніколи, тільки тобі, Міша теж не знає, — сказала свекруха, — не переживай, він хороший хлопець, прийме дітей як рідних. Я згідно кивнула головою. Трохи пізніше ми з дітьми пішли назад додому, і я відчувала себе щасливою. У неділю приїхав Міша; він, звичайно, здивувався, що у нас вдома діти, але почав з ними грати.

Я пішла готувати вечерю і, випадково заглянувши в кімнату, побачила, як Міша лежить на дивані, з двох сторін з ним в обнімку лежать дітлахи, а він читає їм книжку. Через два місяці Вася і Ксюша почали жити з нами; Миша і правда, прийняв їх як рідних дітей. А Світлана Михайлівна була дуже рада відразу двом — таким чудовим онукам. Що ви думаєте про таке рішення молодої сім’ї?

КІНЕЦЬ.