— Діду, я хочу, щоб ти першим дізнався — я одружуюся! — гордо вимовив Михайло. – Батьки знають? — спитав Семен Макарович, відклавши чашку убік. – Ні. Напевно, здогадуються, але не впевнені. — І хто ж твоя обраниця? – Ганна Мірошниченко. — А батьків її як звати?

— Батька Петро Ігнатович, а мати Світлана Семенівна. — А бабусю твоєї kоханої, бува, не Олена звуть? — Не знаю, діду… «Іронія долі!

Колись Ігнат Мірошниченко прямо з весілля увів мою наречену Олену. І ось тепер мій онук одружується з онукою мого ж найлютішого ворога. Чи це простий збіг? Та ні, не може бути такого збігу», думав дід…

Ганна, темноволоса, кароока, не залишила жодного сумніву в тому, чия вона внучка. На мить Семенові Макаровичу навіть здалося, що перед ним стоїть Олена.

«Вона, як вона!», подумав дід. — Внучечко, а як твоїх діда і бабусю звуть? — Запитав він у дівчини. — Дідуся звали Гнат, а бабусю Олена. Тільки їх уже давно немає.

— Наташа, ти пам’ятаєш, я розповідав, що в мене з весілля забрали наречену, — спитав старий у дочки. — Пам’ятаю. І що? — Ганна їхня онука. — Тату, ти ж не станеш пригадувати цю історію?

— Запитала, трохи згодом, Наталка. – Ні. Звичайно ж ні. Я навіть розповідати про це нікому не буду. Навіщо засмучувати молодих… Весілля йшло своєю чергою.

Гості їли, пили, танцювали. Веселилися на повну котушку. Семен Макарович подивився на щасливі обличчя молодят і подумав: «Були б тут моя Ірина, та Гнат з Оленою.

Пораділи б разом щастю наших онуків. Іронія долі». — Макаровичу, ти щось сказав? — спитав сидячий поруч зять. Виявляється, задумавшись, Семен Макарович сказав це вголос. — Звісно сказав. Не п’ється щось. Зовсім гірка, — і набравши повні rруди повітря, гаркнув, — Гірко!