Рита вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі. Вона вимила підлогу і вікна, а потім розморозила й помила холодильник.

Рита саме чіпляла випраний тюль на кухні, коли на порозі зʼявився її чоловік Микола.

– Ой, Микольцю, привіт! – гукнула його Рита. – Ти чого так рано сьогодні? Я тут он прибирання затіяла…

Микола якось дивно глянув на дружину і мовчки сів за стіл.

– Рито, нам треба серйозно поговорити, – раптом почав він. – Я йду від тебе, Рито… Я покохав іншу жінку! Так вже вийшло!

Рита дивилась на чоловіка і не вірила своїм вухам. Вона не могла вимовити й слова.

А Микола мовчки встав з-за столу, дістав із шафи валізу і почав збирати свої речі…

…Рита знову прокинулася в порожній квартирі. У вікно ласкаво пробивалися сонячні промені, але вони не тішили її.

Ось уже п’ять років вона жила сама. Прожили вони з Миколою разом п’ятнадцять років… З дітьми не вийшло…

– Може тому він і пішов, – вже думала Рита. – А як клявся в коханні, як залицявся, коли заміж кликав…

До його зради і відходу Рита так і не звикла. За п’ять років тиша так само напружувала, особливо вечорами, коли треба було лягати спати.

Злість перемішувалась із сумом. Іноді вона починала шкодувати себе, потім казала:

– Ні, годі, треба працювати, треба жити!

Їй начебто й хотілося знайти чоловіка, але вона втратила довіру до сильної статі, і вона дуже боялася знову пережити зраду і переживати від розлучення.

Тому вона й жила сама, намагаючись шукати щастя в інших місцях – окрім роботи відвідувала іноді дитячі будинки, а іноді й притулки для тваринок.

Щоб ні хвилини вільного часу, щоб валитися ввечері з ніг від утоми, щоб не залишалося часу на сумні думки…

Морозний ранок видався на славу. Сніг блищав, переливався у променях холодного зимового сонця. Рита нарешті знайшла сили підвестися з ліжка. Сьогодні був важливий день – незважаючи на неділю, вона з групою однодумців хотіла відвідати невеликий дитячий будинок, подарувати дітям подарунки і влаштувати для них різдвяний ранок.

Готувалися давно, вигадували сценарій, щоб хоч трохи принести радість дітям, які жили без батьків.

Будівля дитячого будинку була невеликою, зовсім не новою, але здавалося дуже затишною, незважаючи на деяку похмурість.

Вихователі зібрали дітей у просторій залі, де стояло піаніно, а в кутку – дбайливо вбрана ялинка.

Діти розповідали вірші, танцювали, співали пісні. Потім дорослі почали роздавати подарунки. Треба було бачити очі дітлахів, для яких будь-яке свято – це подія.

І не за подарунками вони приходили, а за надією, адже майже в кожних очах читалося:

– Я хочу сім’ю!

Але Риті не вдасться стати мамою і татом кожній дитині.

Маргариті їх було дуже шкода. Кожного. Хотілося обійняти, притиснути до себе. Але будь–який прояв зайвої уваги давав марні надії для діток…

До Рити підійшла дівчинка років семи з русявим кучерявим волоссям і неймовірно красивим, милим личком.

– Привіт, як тебе звуть? – запитала Рита.

– Олеся, – тихо відповіла малеча і подивилася на неї пронизливими блакитними очима. – Ти хороша тітка. У тебе буде сім’я, і ти скоро зустрінеш «його».

– Кого «його»? – здивувалася Рита.

Дівчинка засміялася, схопила подарунок і втекла. А Рита застигла. По її спині пробіг холодок. Ця дівчинка говорила так впевнено, так пронизливо дивилася своїми блакитними очима, наче читаючи душу…

Свято завершилося, і гості розійшлися у своїх справах. Але перед очима Рити стояв образ дівчинки, яка передбачила їй щасливе майбутнє.

Можливо, це збіг, вплив свята, або Риті взагалі здалося, і вона почула те, що хотіла почути?

Вона не надто вірила будь–яким передбаченням, і тим більше від маленької дитини.

От тільки погляд дівчинки ніяк не забувався, пронизливий, теплий і дорослий, немов розмовляла з нею не дитина, а янгол…

Вечір пройшов, як завжди, у порожній квартирі за чашкою теплого чаю з молоком.
Рита побалувала себе яблучним пирогом власного приготування, що робила не часто.

Зазвичай вона готувала щось простіше, аби вгамувати голод. Але сьогодні хотілося невеличкого свята.

«У тебе буде сім’я», – згадала вона слова дівчинки.

Але в це не вірилося. Вона давно вже трималася подалі від чоловіків і зупиняла будь–які спроби з нею зблизитися.

Усередині сидів страх, тому вона обрала самотність, щоб не відчувати розчарувань.

– А якщо всиновити дитину? – раптом подумала вона. – Та ні, хто мені дозволить? Живу одна. Та й така відповідальність. Працюю цілий день, весь час у роз’їздах. Ні, дурниці.

Але думка не відпускала…

…Різдво. Гарне, добре свято. Ти залишаєш позаду неприємності і радієш, сподіваєшся, що знову настане щаслива смуга.

У Рити був сьогодні вихідний, тому вона вирішила, прогулятися в найближчому парку. Робила вона це рідко через постійну зайнятість.

А так хотілося іноді пройтися морозним повітрям, далеко від людської метушні!

Вона обрала найдальші доріжки парку, де рідко хтось ходив. Тут було тихо та спокійно. Злегка погойдувалися верхівки дерев, а крізь голі гілки пробивалися промені зимового сонця. Скрипів сніг під ногами, а легкий морозець бадьорив.

Вона йшла, задумавшись про своє, і зовсім не дивилася собі під ноги.

Вона уявляла, як буде щаслива, як одного разу її будинок наповниться голосами коханих людей.

Якось Рита читала книгу, де автор казав, що думки матеріальні.

Вона намагалася жити за таким принципом, хоч до кінця й не вірила.

Але життя привчило її не думати про погане, щоб це погане не прийшло.

Замислившись, вона раптом послизнулася і опинилася на землі. Ахнувши, Рита, спробувала підвестися.

– Я вам допоможу! – почула вона ззаду якийсь голос.

Повернувши голову, вона побачила чоловіка із собакою. На вигляд йому було років за сорок, приємна зовнішність, добре одягнений. Він простяг їй руку і допоміг підвестися.

– Спасибі, – Рита зніяковіло посміхнулася.

– Все добре?

– Нічого страшного, минеться.

– Мене Віктор звуть.

– Рита…

— Послухайте, Рито, я розумію, що, може, це не зовсім доречно, але давайте прогуляємось разом? Тут у парку є кафе, де можна взяти каву і булочки на виніс.

Рита зволікала. А потім вирішила, що не варто відмовлятися від хорошої компанії.

Золотистий песик весело бігав навколо, тішився снігом, сонцем та гарною погодою.

Прогулянка вдалася. Співрозмовники мали багато спільних тем, і Рита раптом зрозуміла, що давно не проводила так добре час.

Розлучатися з Віктором не хотілося, але вона не могла перша запропонувати зустрітись знову.

День ішов до заходу сонця.

– Вікторе, мені пора додому, – з легким сумом сказала Рита, а песик у відповідь сумно захитав хвостом.

– Так, я розумію. Рито… Я був би радий, якби ми знову якось продовжили наші прогулянки. Може, обміняємось телефонами?

– Так, я не проти…

…Зустрічі в парку стали частими та регулярними. Їм було цікаво один з одним, але Рита все ще боялася. Боялася втратити тендітну рівновагу, боялася закохатися і всього того, що за цим буде. Віктор був галантний, не квапив події, проте було видно, що він отримує від зустрічей задоволення.

Жив він неподалік парку в новому висотному будинку на чотирнадцятому поверсі, залишившись на самоті після розлучення, як і Рита. Звідти, за його словами, відкривався чудовий краєвид на місто.

І одного разу Рита погодилася на пропозицію випити чаю.

Вона хвилювалася, як дівчинка, хоч давно вже вийшла з віку юних фантазій.

Життя навчило її бути обережною, але Віктор поступово пробивав бар’єр недовіри.

Вигляд із вікон справді виявився чудовим. Майже все місто як на долоні. Великі та маленькі будинки, автомобілі, що неслися дорогами, маленькі, наче іграшкові, люди десь унизу…

…Минув рік. Рита з Віктором давно жили разом. Вона не закинула свою допомогу діткам і тваринкам, а він не заперечував, навіть іноді їздив із нею.

Одного з таких днів приїхали вони до того самого дитячого будинку. Вони спілкувалися з дітьми, дарували подарунки. І тут до Віктора підбігла дівчинка із синіми очима.

– Привіт, – сказала вона і подивилася на чоловіка. – Мене звуть Олеся.

– А мене Віктор!

– Вікторе, ти приїхав з тіткою Ритою. Вона дуже гарна. Ти її любиш?

Віктор трохи забарився і, посміхнувшись, відповів ствердно.

– А чому ви не одружитеся?

– Гарне питання. Ти маєш рацію, малятко, давно настав час це зробити, – він усміхнувся. – Спасибі.

Вдома Віктор був задумливий, і Маргарита вже злякалася, а чи не зробила вона, чи не сказала щось не те.

У ній знову прокинулася тривога – вона як ніколи боялася знову залишитись сама.

– Що трапилося, Вікторе? – спитала вона обережно.

– Знаєш, Рито, я в дитячому будинку поговорив із чудовою дівчинкою на ім’я Олеся. Вона сказала мені дещо… І думаю, вона має рацію. Я вирішив сказати тобі… Ти вийдеш за мене заміж?

Серце Рити стрепенулося. Страх, надія, радість все перемішалося.

– Так.., – тихо, щоб не злякати своє щастя, – сказала вона.

– Але я маю ще одну ідею… Не знаю, як ти до цього поставишся… Ця дівчинка… Олеся… Ми могли б її удочерити.

У Рити на очі звернулися сльози.

– Звісно, коханий, ми візьмемо її. Я завжди мріяла про доньку! Ти просто чудовий, я дуже люблю тебе!

…Весілля вони відгуляли через місяць і одразу почали оформляти документи на вдочеріння.

Це було непросто. Але настав день, коли дівчинка Олеся стала повноправним членом їхньої сім’ї!

З того часу в будинку оселилося щастя… Ранкові чаювання в родинному колі, спільний відпочинок, школа і домашні уроки.

Вони стали справжньою родиною, підтримували один одного та насолоджувалися своїм маленьким щастям…

КІНЕЦЬ.