Зимовий день коротенький, і коли Людмила закінчувала роботу і виходила на вулицю, їй здавалося, що вже глибокий вечір, хотілося швидше додому, відпочити, повечеряти, скоротити час перед телевізором. Але треба було їхати до бабусі на інший кінець міста.

Так вийшло, що бабуся Надя – мати батька ніколи не визнавала своїх онучок: Люду та її сестру Тамару. У дитинстві вони бачили її всього кілька разів, коли були ще зовсім маленькими.

Батько дівчат був тоді ще живий і проживав разом з ними та їхньою матір’ю. У пам’яті у Люди збереглося, як бабуся приїжджала до них, ніколи не привозила жодних гостинців чи подарунків, відмовлялася сісти за стіл навіть попити чаю.

Тільки чіпким прискіпливим поглядом оглядала все довкола, невдоволено підтискала губи, онучок та їхню матір, ніби навіть не помічала. Щось різко висловлювала батькові за зачиненими дверима.

Після її відходу батько був похмурим, роздратованим, а мати потай витирала сльози. Коли дівчата підросли, вони почали розуміти, що бабуся – дружина великого начальника, була категорично проти того, щоб її єдиний син одружився з їхньою матір’ю. Не про це вона мріяла, щоб якась простушка, звичайна бібліотекарка увійшла до їхньої родини.

Але свого часу батько розірвав усі стосунки з батьками, пішов зі своєї високопоставленої родини та оселився у невеликій двокімнатній квартирі дружини. Щоправда, справжньою дружиною мати дівчат так і не стала, проживши разом кілька років, вони так і не розписалися. Але доньок батько визнав, дав їм своє прізвище.

Але через кілька років батько все-таки чомусь пішов від матері, повернувся до батьків, але дочок своїх не залишав, аліменти платив справно, у вихідні приїжджав, гуляв з ними, водив у парк, у кафе.

Але життя в нього так і не залагодилося, став гульбанити, спочатку по трохи, потім все більше і більше, це його й згубило, невдовзі його не стало.

Люда пам’ятала, як вони з матір’ю їздили на цвинтар попрощатися з батьком, пам’ятала погляд баби Наді, мабуть, їй хотілося посваритися, звинуватити колишню невістку у тому що не стало сина, але ситуація була невідповідна. На поминки їх ніхто не запросив та й бажання піти не було.

Вдома мати виклала на стіл цілу гору цукерок, тістечок, налила в склянки сік:

– Пригощайтеся, дівчата. Поминайте батька.

Бабусю після цього вони й не бачили, вона не запрошувала їх у гості, не цікавилася їхнім життям. Жила собі у величезній трикімнатній квартирі, отримувала непогану пенсію, нічого не потребувала. Тим більше було зовсім несподівано, коли кілька років тому вона зателефонувала та попросила прийти.

Після того, як не стало чоловіка баба Надя почала різко здавати, здоров’я почало підводити, і вона раптом зрозуміла, що в неї, окрім цих дівчат, які давно стали дорослими жінками, нікого рідних і не лишилося. І велика розкішна квартира, за яку вона все життя тремтіла, може дістатися взагалі чужим людям.

Все життя вона була проти одруження сина: раптом якась жінка одружиться з ним тільки через цю квартиру, а потім доведеться ділитися тим, що нажито за довгі роки.

Під кінець життя прийшло розуміння, що з собою нічого не забрешеш. А може бути і каяття, за що вона так не любила дітей сина, адже вони її рідні теж.

Ось так і вийшло, що на старість нікого ріднішого не виявилося, довелося по допомогу звертатися до рідних онучок. Звичайно, особливої любові до бабусі вони не відчували, але допомагати допомагали. Їздили до неї по черзі, не лишати ж стареньку напризволяще, та й заповіт вона на них написала. Сьогодні була черга Людмили, треба ще заскочити якнайшвидше до магазину, купити продуктів, приготувати щось поїсти. Бабуся вже сама нікуди не виходила. До того ж бабуся, під кінець стала дуже сварливою.

Кожен приїзд до бабусі перетворювався на справжнє випробування, доводилося закривати очі на її образи, і причіпки. Ось і сьогодні: не встигла Людмила зайти, як почалося:

– Ти чому так пізно? Чому кефір принесла, я сьогодні ряжанку хочу, котлети відварені їсти не буду, приготуй щось інше.

І не поясниш їй про необхідність ходити на роботу, і що сама вона поросила обов’язково купити кефір. Люда приготувала вечерю, погодувала стареньку, та хоч і бурчала, та поїла добре. Потрібно ще обов’язково зайти до сусідки, молода пенсіонерка доглядала бабусю, заходила кілька разів на день провідати, розігріти їжу, приготовлену онуками. Звісно, їй за це теж приплачували. Додому Люда приїхала зовсім пізно, дітей та чоловіка не мала, жила вона з мамою.

А молодша сестра Тамара була заміжня, у неї було двоє дітей, і вона їздила до бабусі частіше у вихідні дні, коли чоловік був вдома.

Саме сусідка й зателефонувала до Люди прямо на роботу, повідомила, що старенької не стало.

Людмила швидко викликала таксі, забрала дорогою сестру. Коли вони приїхали до порожньої квартири, бабусю вже забрала швидка, сусідка подбала

Тамара обійшла квартиру, по-хазяйськи все оглянула і відразу ж приступила до головного.

– Як спадок ділитимемо?

– Тамаро, давай спочатку бабусю в останню путь проведемо, а вже потім ці питання вирішуватимемо.

– Ой, тільки не вдавай з себе таку правильну, ми стільки пережили, поки за бабусею доглядали. Я ось, що думаю: квартира повинна дістатись мені, у мене двоє дітей, орендоване житло, а на перший внесок іпотеки ніяк зібрати не можемо.

Люду зачепила безцеремонність Тамари, але зв’язуватися вона не стала, інших клопотів було багато. Коли повернулися з прощання, запросили найближчих сусідок згадати стареньку. Як годиться, про господиню квартири згадували лише добре.

Коли всі розійшлися, сестри почали наводити лад у квартирі. Люда мила посуд, а Тамара обходила кімнати, оцінюючи багатство, що дісталося їм. Раптом вона з обуренням влетіла на кухню.

– Вдаєш з себе правильну, а сама, і коли ж ти тільки встигла? – вигукнула Тамара.

– Що сталося? – Люда незрозуміло дивилася на сестру.

– У тебе ще вистачає нахабства питати? Скринька з бабусиними коштовностями порожня, постільної білизни в шафі теж немає. Ти думаєш, я не знаю, скільки у бабусі нових комплектів було? І у стінці двох сервізів не вистачає.

– Я нічого не брала, – Люда навіть розгубилася, – мама казала, що до сорока днів із дому виносити нічого не можна.

– Обманюєш! – Тамара не могла заспокоїтися, – приїхала без мене, та й зібрала тут все.

– Почекай, не сварися, – Люда спробувала взяти себе в руки і зберегти спокій, – адже ключ від квартири і  в сусідки був, вона ось зараз тільки його віддала.

– Точно, – Тамара трохи заспокоїлася, – ну, зараз я їй задам.

Вона швидко вискочила з квартири і вже дзвонила до дверей сусідки. Тут же на сходовій клітці пролунали вигуки. Через хвилину сусідка, забігла в квартиру слідом за Тамарою. Вона анітрохи не бентежилася, і почала…

– Так, якщо хочете знати, мені ваша бабуся, все за життя подарувала, вона навіть хотіла мені і квартиру відписати, тільки не встигла, а вас вона взагалі не визнавала. Ви до неї добре, якщо тричі на тиждень з’явитеся, а я на день кілька разів заходила, а ваші копійки, що ви мені платили – це просто сміх.

Поки жінки сварилися, Люда мовчки домила посуд, протерла підлогу на кухні. Сусідка пішла, гучно закривши двері. Як не дивно, але, випустивши пару, Тамара заспокоїлася, більше не сварилася з сестрою. Вони сіли і спробували обговорити ситуацію.

– Ти знаєш, – говорила Люда, – ми навряд чи зможемо щось предявити сусідці, може, справді, бабуся все їй подарувала, та й допомагала вона нам теж, хай все залишиться як є.

– Добре, хоч квартиру не встигла їй подарувати, – продовжувала обурюватися Тамара, – і що ми вирішуватимемо з житлом?

– Ну, у спадок вступимо лише через півроку, тоді й вирішуватимемо. А поки може спробуємо здати в оренду, а гроші навпіл ділитимемо. Ми ж обидві рівноправні спадкоємиці.

Ось так, багата спадщина мало не посварила двох рідних сестер.

КІНЕЦЬ.