— Наталь, та роби ти з цим будинком, що хочеш. Хоч продай, хоч сама там живи. Я не хочу з ним поратися, — сказав їй по телефону брат. — Ну от і добре. У Андрія дача є, а ми не маємо. От і ми туди на літо їздитимемо, — сказав їй чоловік. — Гриша, ти дружину Андрія не знаєш. Будинок мами старий.

Це він у такому стані їм не потрібен. А коли ми з тобою там все відремонтуємо, Галина одразу ж прибіжить вимагати свою частку, — зітхнула Наталя.

Минуло півроку, як не стало мами. І ось Наталя з Григорієм приїхали до села. Наводячи лад, Наталя виявила скриньку. А в ньому знайшла листа від мами.

«Наталя та Андрій. Коли мене не буде, не сваріться. Наталя, тобі залишаю свої сережки та своє кільце, Андрію — кільце батька. У банку, на ваші імена відкриті рахунки.

Там кожному лежить по 100 тисяч гривень. Одне у мене до вас прохання – будинок не продавайте. А віддайте тому, хто його потребує. Останні півроку мене доглядала Марія.

А в неї хата зовсім стара. Віддайте будинок їй. Вона самотня. Марія доnомагала мені, а я хочу доnомогти їй…» Андрій зрадів листу мами. — Це вона добре вигадала.

Самому не хотілося nродавати батьківську хату. Підтримую і готовий підписати всі папери, — сказав брат, незважаючи на те, що дружина там щось заперечувала. Марія відмовилася переїжджати. — Тут уже доживу. — Тітко Маріє, а давайте ми вас перевеземо до себе в місто.

Ну, що вам тут одною робити. Так і вчинили. Переїхала Марія жити до Наталі. Дім свій відписала на них із Григорієм. Тітки Марії не стало через рік.

Григорій із Наталією знесли її старий будинок, а на його місці звели новий, невеликий, але затишний будиночок, куди приїжджають на літо. А батьківську хату, як того й бажала мама, віддали молодій родині.