У моєї подружки чоловік той ще альфонс. Він не безробітний, а “здобувач”; не лежить на дивані, а “складає резюме”. І роботи в нього досі немає, бо ніхто не бере, а зовсім не тому, що він нібито не хоче працювати. Подруга вірить у всю цю локшину, що він їй на вуха вішає і правду бачити відмовляється.

Сто разів уже говорила їй, що той, хто шукає, знайде. Взяти хоча б мого чоловіка.

Після скорочення він теж був у депресії, зрештою, він сім років в одній компанії працював, на більш-менш стабільному місці з гарною зарплатою, а тут його вигнали з мінімальною посібником і рекомендаціями, і шукай, що хочеш.

Йому було вкрай складно конкурувати з молодими претендентами на ту чи іншу посаду, тому що йому вже було за сорок і його мислення було недостатньо “креативним”. Але при цьому він ніколи не намагався сісти в мене на шиї й базікати ніжками. Коли він не ходив на співбесіди, він підробляв.

У молодості він завжди допомагав батькові утримувати сад, знав, як підрізати яблуні та сливи, і займався обрізанням декоративних дерев. За часів безробіття він розмістив оголошення на сайті з пошуку різноманітних товарів і послуг, і їздив на обрізку дерев щонайменше тричі на тиждень.

Зі своїм аматорським підходом він не міг заробити стільки ж, скільки на колишньому робочому місці, але він ніколи не сидів склавши руки, а за півтора місяця після звільнення влаштувався на нову роботу, на якій працює досі.

Безсумнівно, комусь може просто не щастити з пошуками, хтось справді жахливий працівник і його нікуди не хочуть брати, але це зовсім не означає, що можна все життя сидіти вдома, харчуватися чужим коштом і тільки стогнати, що нічого не виходить.

Той, хто по-справжньому хоче працювати, завжди знайде щось.

КІНЕЦЬ.