Я жила у маленькому містечку в особистому будинку, який належав моїй мамі. Батька свого я не знала, бо він покинув нас ще до мого народження. З дому я поїхала лише для навчання у педагогічному університеті, а потім повернулась.

Працювати почала у школі, тут буди мої друзі, тому мені подобалось жити вдома. Одночасно зі мною додому повернулися і деякі однокласники, зокрема Максим, ми закохалися і почали зустрічатися, а через рік я дізналась, що вагітна. Тоді й подумати не могла, що замість пропозиції одружитися – він втече з країни, а його батьки відмовлятимуться повідомити мені, де він.

Тоді у нашому будинку трапилось поповнення – моя донечка Христина. Тепер ми весь час проводили у трьох – дивилися фільми, ходили на пікніки, грали у настільні ігри та розвивали доньку.

Коли Христинці було 4 роки не стало моєї мами. Для мене це був справжній удар, вона була найдорожчою для мене людиною. Її втрату я переживала болісно і довго.

Через якийсь час навпроти нас поселилась молода пара з бабусею. Молоді не дуже хотіли підтримувати зі мною спілкування, а от баба Люба була дуже рада провести час зі мною та донькою, тому ми не рідко зарошували їй на чай та уважно слухали кожну історію.

Для нас трьох вечеря у п’ятницю разом стала традицією, тому коли два тижні поспіль баба Люба не прийшла, ми з донькою злякалися, що щось могло трапитися і я відправилася до наших молодих сусідів. Я не стала вигадувати якісь причини свого приходу, а відразу перейшла до діла.

– Сьогодні до нас мала прийти на вечерю баба Люба, але цього не сталось, з нею все добре?

– А тобі яке діло до того, де вечеряє моя баба? Не лізь своїм носом у не свої справи! – нагримав на мене молодий чоловік.

Додому я поверталась ніякою, проте донечці сказала, що бабуся просто втомилась і навідається до нас наступного разу. Для себе поставила ціль – дізнатися де баба Люба і повернути її назад.

Того ж вечора зателефонувала до подруги, вона працювала медсестрою, попросила перевірити дані, чи не поступала до них бабця, на ім’я Люба. Вона і без бази відповіла, що так, дуже миленька старенька, але до неї ніхто не навідувався за два тижні її перебування там, навіть грошей на ліки рідні не залишили, тому їй поки дають таблетки, які виділяє держава, але вони їй не помагатимуть.

Зранку ми з донькою відправилися до баби Люби, аби провідати їй, привезли смачного обіду, фруктів, гостинців. Коли старенька побачила нас при вході у палату, то почала плакати від радості, не могла повірити, що вона комусь потрібна. Після провідин ми направилися до її лікаря, він нам пояснив, які потрібні ліки та що опісля її потрібен догляд, а її рідні дали зрозуміти, що їм все одно на стареньку.

Після прощання з бабусею, я відвела доньку у школу, а сама направилась до сусідів, щоб розповісти їм все, що про них думаю, вони лише у відповідь прокричали, що, якщо нам потрібна бабуся, то можемо її забирати, адже вона їм зовсім не цікава.

Звісно, ми поговорили з донькою і прийняли рішення, що заберемо бабусю до себе. Сусіди переїхали в інше місто, тому що з ними далі трапилось, я не знаю, але я дуже рада, що вони подарували нам бабу Любу, вона робить наше з донькою життя особливо теплим та веселим. Вона стала нашим мудрим порадником та опорою. Ми й досі вдячні долі, що подарувала нам цей промінчик тепла.

КІНЕЦЬ.