Мене звати Зоя Вікторівна. Я вже на пенсії. Мешкаю у невеликому містечку. Виховала двох синів: старший виїхав закордон, а молодший одружився із дівчиною з Одеси й переїхав жити туди. Щоліта я приїжджаю до молодшого сина, щоб відпочити біля моря. Вони з дружиною мешкають у трикімнатній квартирі, тому місця вистачає. Доки син з невісткою на роботі, я бавлю онуків. Ми разом ходимо на пляж і багато часу проводимо на свіжому повітрі.

В мене вдома живе кіт. Щоб не везти тварину із собою, попросила подругу, що мешкає поряд, наглянути за ним.

Коли я їхала, то навіть не уявляла, що побачу там по приїзду. Ми з Оксаною дружимо дуже давно, ще зі студентських років, тому я не сумнівалась у її порядності. З легкою душею дала ключі від квартири.

Два місяці мене не було. За цей час я прекрасно відпочила. Купалась у морі, засмагала та гуляла з онуками. Але мій відпочинок перервав дзвінок сестри. Вона сказала, що мені потрібно чим швидше повернутись додому, бо там відбувається щось дивне.

Коли я приїхала і була вже біля свого під’їзду, то побачила, що на моєму балконі стоїть якийсь молодик з цигаркою. Не знала, що й думати. Увійшла до квартири, а там мене зустрів той самий хлопець з якоюсь дівчиною.

Незнайомка хутко схопила телефон та почала кудись дзвонити. Вона попросила співрозмовника йти мерщій сюди.

За п‘ять хвилин на порозі квартири стояла моя подруга, які я довірила ключі:

— В мене є пояснення. Це моя племінниця та її наречений.

Я була шокована, бо не думала, що Оксана без мого дозволу впустить в мою оселю сторонніх людей. Швидко перевірила, чи нічого не зникло. Але гроші та коштовності були на місці.

Подруга вибачалася. Казала, що просто не хотіла мене турбувати. Але я більше не можу їй довіряти. А без довіри – дружба неможлива. Тому, ми більше не спілкуємось.

Її вчинок не порядний. Я проти того, щоб у моїй квартирі жили чужі люди.

КІНЕЦЬ.