Катя сиділа на дивані й дивилася у вікно. Раптом клацнув замок і заскрипіли вхідні двері.

Катя вибігла в коридор. В очах дитини була надія. Ця тітонька, яку звуть Поліна, іноді приносила щось смачненьке.

Але зараз у руках тітоньки нічого не було. Жінка раптом заплакала і обійняла дівчинку.

– Ой, Катю, не стало мами твоєї! – сказала вона.

Дівчинка не розуміла, що значить не стало, але, про всяк випадок, теж заплакала.

– І що мені з тобою робити? – плакала тітка.

Каті хотілося їсти, бо ж мама пішла давно і досі не прийшла. І тітонька нічого не принесла.

– Ой, треба ж її паспорт знайти! – ахнула Поліна.

Вона висунула шухляду старої тумбочки. Там у паперовій коробці лежали документи.

Поліна уважно переглянула їх. Раптом вона побачила клаптик папірця, на якому була записана адреса якоїсь тітки Тані, а внизу якісь цифри.

– Схоже, це телефонний номер, – Поліна дістала свій телефон.

Подумавши, вона важко зітхнула і почала набирати цифри.

– Алло, – пролунав у слухавці жіночий голос.

– Ви Тетяна? – запитала Поліна.

– Так, – здивувалась жінка. – А що ви хотіли?

– Вам Оксана Петряк, ким доводиться? – запитала Поліна.

– Племінниця це моя, а що? – запитала жінка.

– У мене для вас погані новини…

– О, Боже, що сталося?! – ахнула Тетяна.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Не стало вашої племінниці, – просто сказала Поліна.

– О, Господи! Як же ж так? Вона ж зовсім молода ще…

– Я її сусідка Поліна. Її ховати треба і дочка у неї маленька, чотири рочки всього, Катя звуть. Із нею теж щось робити треба.

– О Боже! – повторила жінка і, схоже, заплакала.

Поліна квапливо натиснула на червону кнопку, і звернулася, до дівчинки, яка була поруч:

– І що мені тепер з тобою робити?

– Їсти, – жалібно сказала та.

– Ой, горе ти моє, тобі б тільки поїсти… – пробурчала Поліна. – Не стало твоєї недолугої матусі. Куди тебе тепер подіти? Відправлять у дитбудинок, там житимеш тепер, – жінка попрямувала до дверей. – Піду, щось принесу…

Хвилин через десять вона повернулася зі шматком пирога і кухлем теплого молока. Жінка протерла стіл на кухні.

– Сідай їж! – сказала вона.

Катя взялася за пиріг. Поліна дивилася на неї нещасну і плакала…

Раптом задзвенів телефон. Номер був той, на який вона дзвонила пів години тому.

– Добрий день! – пролунав чоловічий голос. – Не знаю, як вас звуть…

– Поліна.

– Поліна, ми з дружиною завтра будемо. Ви нам адресу точну надішліть. Ми навіть не знаємо, в якому місті ви живете…

– Добре, зараз надішлю…

Поліна скинула адресу, написавши і номер своєї квартири, а внизу дописала:

«Якщо мене не буде вдома, постукайте до мене і візьміть ключ від квартири вашої родички.»

Жінка помила свій кухоль, потім, подумавши, вимила весь посуд, що був у мийці.

– Все, Катю, йди, поспи! – сказала вона дівчинці.

– Я не хочу!

– Ну, тоді пограйся! Скоро приїдуть твої родичі, і нехай вони з тобою розбираються, а мені ніколи.

Поліна поставила на стіл кухоль із кип’яченою водою.

– Захочеш їсти, доїси пиріг і ось вода тепленька. Чаю і цукру у вас нема…

…Знову Катя залишилася сама. Вона погралася зі своїми старими іграшками, потім взяла буквар, такий самий старий, як і іграшки.

Вона вже знала дві літери і могла прочитати слово «мама».

Ось тільки ніяк не вкладається в її маленькій голові, чому ця тітка на картинці така добра, усміхається і обіймає дівчинку.

Мама ж завжди свариться і їсти ніколи немає…

Згадавши, що на столі лежить решта пирога, вона пішла на кухню доїла шматочок, попила водичку, що вже охолола.

За вікном стемніло. Катя поклала на ліжко свою ляльку. Вона лягла поруч і сказала своїй мовчазній подрузі:

– Спи!

…Прокинулася вона вже вночі. Було, як завжди, темно.

– Мамо, – покликала вона тихенько.

Але ніхто не відповів. Катя вже до цього звикла, мами часто не бувало вдома.

Хотілося в туалет. Вона обережно підвелася з ліжка і попрямувала на кухню.

Тут ліхтар із вулиці світив у вікно і було не так лячно. Вона поставила табуретку і увімкнула світло в туалеті.

Коли дівчинка вийшла звідти, спати вже не хотілося, Катя сіла на табуретку біля кухонного вікна і почала дивитися на ліхтар і на великий темний будинок навпроти.

Потім вона лягла у своє ліжко і знову заснула…

…Ранок зустрів її сонячним світлом. Дуже хотілося їсти. На кухні на столі вона побачила крихти від вчорашнього пирога і почала збирати їх. Згодом на столі вже нічого не лишилося, а їсти все одно хотілося.

Катя сіла на табуретку і довго дивилася у вікно на блакитне небо, на дерево, на пташок, що літали перед вікном…

…Раптом пролунало знайоме клацання в замку. Катя побігла в коридор – раптом мама прийшла, чи тітка Поліна зі смачним пирогом і молочком!

У квартиру зашли якісь незнайомі тітка і дядько.

Але дівчинки дивилася на пакет, який ця тітонька поставила на підлогу.

Звідти виглядала коробка з соком і пакет із цукерками…

Раптом жінка заплакала і, ставши на коліна, обійняла дівчинку і поцілувала в щічку.

Бідолашну ніхто ніколи не обіймав і не цілував… Катя обняла жінку і притулилася до неї, ніби шукаючи захисту.

– Ти хочеш їсти? – запитала жінка, витираючи сльози.

– Хочу…

– Ходімо на кухню!

На столі з’явилася ковбаса й сир, печиво, цукерки, у кухлі свіжий чай, забілений молоком.

Дівчинка, яка ніколи не бачила так багато всього смачного на столі, стала квапливо їсти, переживаючи, що все це зникне. Жінка похитала головою й сказала:

– Катю, слухай мене уважно! Я твоя бабуся Таня, і ти мусиш мене слухатися. Їсти треба повільно. Всі ці цукерки залишаться на столі, і ти можеш їх брати, коли захочеш. Добре!

– Бабуся Таня! – радісно вимовила дівчинка, ці слова їй одразу сподобалося.

– Зараз підемо помиємось, а потім ще поїмо. Показуй де у вас ванна!

Катя з жалем злізла з табуретки і відчинила двері у ванну. Тетяна важко зітхнула і покликала чоловіка:

– Олеже, сходи в магазин! Купи мило, дитячий шампунь, рушник м’який, – жінка оглядала ванну, продовжуючи перераховувати, що потрібно. – Засіб для чищення, дитячий халатик…

Чоловік пішов, а бабуся запитала:

– Катю, у вас є віник?

– Так! – Катя кинулася на кухню.

Їй так хотілося зробити бабусі щось приємне…

…Повернувся дідусь. Він приніс багато цікавих речей і навіть гарну ляльку!

– Стривай, ти з лялькою! – насварилась на нього дружина. – Нехай Катя спочатку викупається.

Бабуся ретельно викупала її. Одягла на неї халатик. Збігала в магазин, поки вони з дідом пили чай, купила дитині гарний одяг…

…Ніколи Катя не була така щаслива, як цього дня. Дідусь завжди кудись ходив, а бабуся Таня завжди була поруч, і вони разом наводили лад у квартирі.

Потім вони сходили в магазин і купили їй гарну сукню і черевички, а ще білі простирадла і наволочки.

Вдома на столі весь день стояли цукерки і яблука, які можна було брати, коли захочеш. Щоправда, бабуся постійно казала:

– Не їж багато цукерок!

Дідусь теж виявився добрим, весь вечір грався із Катею.

Потім бабуся постелила на ліжко білі простирадла і наволочки. Сама вона лягла разом із Катею, а дідусь постелив на підлозі.

Наступного дня всі разом зібралися і кудись пішли. Зайшли у якусь велику кімнату. Там було кілька людей, зокрема й тітка Поліна. Всі вони стояли поряд з якоюсь великою червоною скринею…

Тут дідусь узяв Катю на руки, і вона побачила свою маму. Каті стало лячно, і вона заплакала, обійнявши дідуся.

– Олеже, йди на вулицю! – одразу сказала бабуся. – Даремно ми її взяли!

Вона вийшла слідом за ними:

– Бабусю, а мама? – запитала Катя.

– А мама піде на небо і буде на тебе звідти дивитися.

Вона повернулася до чоловіка:

– Їдьте додому! Нема чого вам на цвинтарі робити…

– Ходімо, Катю! – дідусь поставив її на землю і взяв за руки. – Тільки спочатку в магазин зайдемо, купимо морозива.

– Що купимо, діду?

– Ти що ніколи морозива не пробувала?

– Ні.

– Це так смачно!

…– Катю, я що тобі сказав? Маленькими шматочками їж.

– Діду, я ще хочу!

– Досить! Он парк. Ходімо краще на конячці покатаємося….

…Втомлена, але задоволена повернулася Катя додому. Бабуся вже вечерю приготувала.

Увечері, поки вона гралася новими іграшками, бабуся з дідусем стали про щось говорити. Дівчинка прислухалася і раптом, якимось незрозумілим дитячим чуттям зрозуміла, що говорять про неї.

А ще Катя зрозуміла, що дідусь із бабусею скоро поїдуть, і вона залишиться зовсім одна.

Дівчинка залишила іграшки і підійшла до них. Вона стояла поряд і дивилася на них своїми величезними дитячими очима, намагаючись зустрітися з дорослими поглядом і зрозуміти, в чому справа.

– Що, Катю? – запитала бабуся, обійнявши її.

Але дитина не могла висловити свої думки, не знала, що сказати.

– Таню, – дід пошепки звернувся до дружини. – Вона ж усе відчуває.

І тут з очей бабусі пішли сльози.

– Бабусю, не плач, – тихо промовила дівчинка.

– Таню, – першим заговорив Олег. – Наші хлопчики до нас уже ж не повернуться. Вони мають свої сімʼї. Та й онуки великі вже. Скоро перестануть навіть на літо приїжджати…

– Олеже, ти про що?

– Таню, давай Катю до себе візьмемо. Хоч ми вже й пенсіонери.

– Знаєш, а давай! – бабуся витерла сльози і посміхнулася.

…Ішов час, а дідусь із бабусею не їхали. Разом вони ходили якимись кабінетами, розмовляли з якимись тітоньками. І ось одного разу…

З ранку дідусь із бабусею почали збирати речі у сумки. Це викликало у Каті занепокоєння, дівчинка відчувала, що має щось трапитися.

Коли вони вже зібрали всі сумки, прийшла тітка Поліна, і Каті стало зовсім лячно, адже бабуся з дідусем кудись збираються йти.

– Поліна, ось тобі гроші. Якщо хочеш, можеш квартирантів пустити…

– Гаразд, Таню, я розберуся!

– Через пів року хтось із нас приїде…

– Таксі приїхало, – сказав Олег і взявши сумки вийшов з квартири.

На очах у Каті з’явилися сльози – дідусь пішов, бабуся з тіткою Поліною теж вийшли з квартири, стоять і розмовляють.

Ось дідусь повернувся й сказав:

– Поліно, до побачення!

А потім узяв Катю на руки:

– Поїхали, онучко!

Вона міцно обійняла його. З дідусем та бабусею вона згодна була їхати куди завгодно…

…Каті снилася мати. Стояла вона на великій білій хмаринці і, посміхаючись, дивилася на неї. Раптом вона помахала пальцем і сказала:

– Тобі сьогодні до школи, а ти спиш!

Катя розплющила очі, скочила з ліжка і кинулася на кухню:

– Бабусю, сьогодні ж до школи!

– Вже встала, – посміхнулася та. – Іди вмивайся! Поснідаємо і почнемо збиратися!

– А мені сьогодні мама наснилася. Вона стояла на хмаринці і посміхалася мені, а потім сказала, що мені пора до школи…

– Це добре. Мама все бачить і радіє, що ти виросла великою і сьогодні підеш у перший клас.

– О, школярка вже встала, – з кімнати вийшов дідусь Олег.

Катя обійняла його і побігла у ванну. Треба поспішати, бо сьогодні в неї починається нове, цікаве життя…

КІНЕЦЬ.